Історія - За океаном: Срібний ювілей

Генеральна Рада в Грімсбі і срібний ювілей Загону

Про ювілей - 25-ліття Загону - багато писалося в “Посланнях”. Загін  “ЧК” зорганізувався в серпні 1925 року і був затверджений Верховною Пластовою Командою в тому ж році. Тому, Великий Ювілейний З’їзд Загону повинен був відбутися в 1950 році. Але, через розпорошення братчиків і матеріяльні недостатки, Старшина Загону рішила відложити ювілейні святкування та Генеральну Раду Загону до літніх вакацій в 1951 році.

Старшина Загону, передбачуючи бажання братчиків особисто взяти участь в ювілейній Генеральній Раді, умовно проголосила Великий З’їзд Загону “ЧК” на 7 і 8 липня 1951 року в околиці Сейнт Кетерінс, в Канаді.
Але й цей реченець змінено. На це було дві причини: перша - Загін ще далі був у стадії відновлювання своєї організаційної спаяності й праці, і були побоювання, що не буде 20 осіб, які старшина уважала як мінімум для проведення Ради. Другою причиною була вістка, що 1 і 2 вересня 1951 року в наміченому старшиною місці З’їзду “ЧК” має відбутися сеньйорський з’їзд. Щоб дати змогу братчикам взяти участь у сеньйорському з’їзді і тим причинитися до його успіху, старшина Загону ще раз міняє дату Генеральної Ради Загону і проголошує Великий З’їзд Загону “ЧК”, а в його межах Ювілейну Генеральну Раду Загону в місцевості Ґрімсбі, Канада, 1 і 2 вересня 1951 року. Проте сеньйорський з’їзд в цей час не відбувся, але відбувся проголошений Великий З’їзд Загону “ЧК”, на який запрошено пластову владу, всі сеньйорські курені і сусідні пластові станиці у Боффало, Торонто і Віндзор.

Програма ювілейного з’їзду була поділена на дві частини: святкова частина, яка включала відкриття з’їзду, Службу Божу з панахидою за поляглих братчиків та ватру споминів і “народної творчості”.
Друга частина з’їзду - це була Генеральна Рада Загону, програма якої була поділена на чотири частини: звітова, плянувальна, виборча та святкова (Велика Ватра). В цій першій Генеральній Раді Загону на американському континенті, взяла участь група старших пластунів, ініціяторів 23-го Куреня “ЧК”.
Короткий перебіг Ювілейної Генеральної Ради Загону в Ґрімсбі описав Січовий Дід - III –“Дуко” у хроніці “Перших 25 років”  . Пише “Дуко”:

“1 і 2 вересня, 1951 року відбулася в Ґрімсбі, Канада, 4-та на еміґрацїі Генеральна Рада Загону на фармі отців Василіян присвячена 25-літтю від основання Загону 1925 року. Генеральною Радою проводив Січовий Дід - ІІ – “Марко”. На Раду прибуло 24 учасники з-поміж 28, які живуть на теренах США і Канади. Ті, що не прибули, прислали привіти. Чотирнадцять загинуло смертю Героїв і їх пошановано панахидою, яку відправив ігумен о. Ждан. Тут вперше відспівано “Марш Загону” авторства Романа Купчинського.

Стан членів Загону в дні Генеральної Ради виносив 38. За згодою і волею всіх братчиків доконано акт поширення Загону через включення до Загону куреня старших пластунів “Молоду Червону Калину”. Генеральна Рада не винесла ніяких рішень в справі злуки обидвох куренів, - це передано до вирішення черговій Генеральній Раді Загону. Під час дискусій були висунені слідуючі найважніші думки в тих справах: два курені в’яжуться на федеральній основі з повною автономією, штаб Загону складається зі Старшин обидвох куренів з тим, що отаманом Загону є отаман сеньйорського куреня. Найвищим органом влади є Генеральна Рада в якій беруть участь члени обидвох куренів. Усталено кілька родів ювілейних відзначень. “Марко” наділив відзнакою найвищого ступеня:

“Дука” як одного із основників куреня,
“Мортика” за те, що поставив на вершини ст. пл. курінь,
“Босняка” за те, що поставив на вершини сеньйорський курінь,
“Клоса” за зорганізовання ремісничого куреня,
“ЕКА”, “Малого Ромця” і “Слоня” за участь у визвольних змаганнях.
Вибрано нову Генеральну Старшину:
 “Слонь”   Отаман
“Рамзес”   Суддя
“Малий Ромцьо”   Підскарбій
“Медвідь”   Печатник

В програмі Ювілейної Генеральної Ради 2 вересня 1951 року відбулася також рада “червоних” (Мала Рада) на якій іменовано “червоними” присутніх – “ЕКА”, “Малого Ромця”, “Новоженця” та Салдана, а заочно “Батька”, “Кньоба” і “Шустку”. Вергун і Гаврилів, по трьох роках побуту в Загоні, не були іменовані “червоними” і були змушені залишити Загін. Рада “червоних”, по вислуханні окремої колеґії в складі “Слонь”, “Медвідь” і “Малий Ромцьо” рішила скасувати ухвалу “червоних” з 6 вересня 1947 року і повернути до повних членських прав Степана Міцкевича”.
У плянувальній частині Генеральної Ради Загону виголошено три реферати:
“Дзюник” - про працю в пластовому і громадському секторах;
“Факір” - про громадську працю сеньйорів;
“Босняк” - криза сеньйорату і матірних куренів, та мета сеньйорських куренів.
Про справи молодої “ЧК” говорив Володимир Стойко – “Великий Ву”.
В неділю по Богослуженні і панахиді за упавших друзів Загону, відбулася Ювілейна Ватра, яку відкрив Січовий Дід - ІІ “Марко”, а “Босняк” виголосив святкове слово, яке в цілості передруковуємо:

Під чужими зорями 

“Під чужими, холодними зорями палимо ювілейну ватру нашого двадцятип’ятиліття. Рідний край у полоні, нарід у в’язницях і сибірах, а цвіт його в могилах та в тісних і холодних, як вони землянках.
Чи є чим радіти? Чи є сенс відзначати ювілеї з такими результатами існування і праці? Чи наші оці ювілеї - це не ювілеї невдач і апокаліптичних нещасть, які не підносять голів угору, але ще нижче нахиляють додолу?
Адже Пласт, це служба Батьківщині, це шлях до її волі і держави. Сорок років Пласту й двадцять п’ять років Загону “Червона Калина”. Чи це не доволі довгий час на те, щоб здобути волю й збудувати державу, або щоб усвідомити собі, що цей шлях, наш шлях, не веде до наміченої мети, або ми не йшли ним так, як треба?
Важкі сумніви облягли наші ювілейні розважування. Чи оправдані вони? Чи тільки здійснення основної мети є мірилом вартости руху й організації і, чи успіхи є обмежені часом, міряні ним?

Не здійснилися наші наміри й наші мрії, наш труд не приніс сподіваного успіху. Наші важкі національні жертви, втім сотні й тисячі буйних голів пластового юнацтва та вихованого в ньому нового покоління, не перервали ланцюга невільничих років і десятиріч. Це так. Але й не перервалася боротьба за основні вартості людини й народів, не перервався ланцюг відновленої традиції, яка кличе нарід до зброї. Але не зложили рук в безнадії, втомі ті, що пішли в чужину з ідеєю вільної незалежної й соборної в еміґрантських душах. Не вмерла віра у сповнення наших мрій, здійснення мети наших змагань, віра у корисність і потребу продовжування нашої пластової служби й незаступність пластової ідеї.
Адже ж це пластуни ведуть повстанчі загони неповторної армії сто разів відважнішої й відданішої від наполеонівських жуліків. Це ж пластуни, власне вони, осталися твердою скалою національного цілого, серед бурхливих й нерідко безоглядних бурунів, партійного й часткового. Адже це пластуни перші віднайшли себе в умовах таборового лихоліття й перші тут, у заморських краях, стали класти підвалини нової України в серцях дітей і молоді.
Адже шлях до великого веде не тільки через хвилинні труднощі, але нерідко через катаклізми впродовж поколінь. Не віком одного покоління міряти життя й призначення нації. Не зовнішними, доторкальними успіхами міряти вартість праці одиниць, організацій і поколінь, але великістю їх мети та мірою сповненого обов’язку.

Чи сповнили ми свій обов’язок і як сповнили, має сказати нам наша Ювілейна Рада. І ця - святкова і друга - ділова. І в цім є перший сенс нашого ювілейного святкування. Підсумки й аналіза їх, сказав би Іван Франко, “наших змагань, наших сил”. Розумна й холодно-речева, чесна й в потребі безоглядна. А другим, глибшим (поза сантиментом, якого не вирікаємося) сенсом наших ювілейних обходів є намічення дальшого й, треба підмітити, - нового маршруту у майбутнє.
Замикаючи наше перше двадцятип’ятиріччя ми все ж із вдоволенням дивимося на пройдений шлях. Не був він легкий, але в найтрудніших хвилинах, в найприкріших обставинах ми осталися пластунами. Наскільки важчим був би наш шлях, коли б ми ними не були. Наскільки трудніше було б нам остатися вірними нашим національним, що й казати пластовим приреченням, коли б ми не пройшли суворої школи юнацького, пластового обов’язку.
І з гордістю дивимося на наш чвертьстолітній шлях. За ввесь той, воістину хресний і перехресний час, не було поміж нами (а був наш гурт чималий!) ні одного, що зламав би пластову присягу, а наша присяга, не дитяча присяга, хоч дітьми її складали, але присяга національного маштабу. І досі немає поміж нами таких, які б відступили від нашої дружньої громади чи важили на її єдність, чи добро.

Зате маємо велике, болюче велике число тих наших братів і братчиків по Загоні, що у довгій, важкій, повній трудів і інколи понадлюдської витривалости й жертви боротьби, голови свої молоді положили здійснюючи свою молодечу, пластову присягу, йдучи звичайно в першій лаві походу.
І маємо поміж нами таких, які ще досі не склали зброї, не тої символічної, але справжньої, повстанської, гарячої зброї і досі, хоч яке це неймовірне під владою найкровожаднішого червоного займанця, ще й досі стоять на хижих заставах обороняючи своєю добровільною жертвою життя (бо немає вороття з тієї боротьби) честь і надію своєї поневоленої нації.
Цим першим і ще більше тим другим присвячуємо наше 25-річне свято, їх споминаємо і їм звітуємо сьогодні нашу готовість, нашу постійну готовість йти їхніми слідами, щоб докінчити їхню і нашу спільну, пластову і національну службу.”
Гімном Загону “Червона калина” Романа Купчинського закінчено святкування срібного ювілею Загону і першу на американському континенті Генеральну Раду Загону “Червона Калина”.

По закінченні Ювілейної Генеральної Ради в Ґрімсбі, праця в Загоні поплила двома руслами. Братчики 5-го Куреня “ЧК” кинулися до праці організуючи пластові станиці (Роман Клос - “Батько” в Лорейні США, Петро Ґресько – “Шустка” і Павло Клим – “Кньоб” в Арґентині), або включаючись до праці в існуючих станицях як станичні, кошові, зв’язкові, гніздові, впорядники новацтва та юнацтва, як члени станичних старшин, голови ОП УПС, голови КПС-ів (Ярослав Падох – “Босняк”, Ярослав Бойдуник - “Бой” та Ігор Сохан у США, Петро Ґресько в Арґентині) та адміністратори пластових осель (Ярослав Бойдуник – “Бой”, “Вовча Тропа”). Остап Савчинський – “Медвідь” друкує “Вогонь Орлиної Ради” і “Калинові Ягідки”, Володимир Дармо хвал - “Слон” адмініструє видання “Молодого Життя”, Богдан Чехут - “Марко” видає “Косаря” і “Калинові Ягідки”, а старшина “Вісті Генеральної Канцелярії”.

В громадській і науковій праці наші братчики ведуть перед - Ярослав Рудницький - “Калмик” у проводі УВАН, а також очолює катедру славістики на університеті у Вінніпегу, Богдан Галайчук - “Гак” виконує подібну ролю в південній Америці, Ярослав Падох - “Босняк” в НТШ та УНС, а Едвард Козак – “ЕКО” опановує українсько-американський гумор і сатиру. Інші уділяються у проводах різних організацій, виступають публічно з доповідями, пишуть статті, танцюють самі і інших тренують. Ще інші посвячують себе на службу Богові і несуть важкий тягар обов’язків перед Господом Богом і своїм українським народом.