Історія - Під чужим небом: Третя генеральна рада

Третя Генеральна Рада
Ярослав Падох

Третя й остання Генеральна Рада Загону “Червона Калина” в її німецькій таборовій добі відбулася в ДП таборі в Цуффенгавзені 15-18 квітня 1949 року в рамках з’їзду пластового сеньйорату. В Раді взяло участь 18 членів Загону. Перебіг цієї Ради описаний у “Дружнім Посланні”, який, з маленькими скороченнями, тут передаємо.
***
Різними шляхами з’їздилися братчики до українського скитальського табору. Як на глум чужій кострубатій назві міста, табір тоне в яблуневому цвіті розквітлих саме садів, які з усіх сторін держать у полоні оселю. Під знаком яблуневого цвіту проходять перші години в таборі.
Табір чистий, як на Великдень, замаєний, святково прибраний. А й люди, однаково місцеві, як і гості в коротких штанцятах, яких усюди повно, всі під чаром розквітлих яблуневих китиць, усі привітні, яблунево-цвітні, як сказав би вдруге поет, коли б був поміж нами.
Обозний Загону того часу, місцевий житель і потентант таборовий, Ценьо, рятується втечею перед народним гнівом, коли замість до таборових сальонів завів нас до вузької касарняної кімнати з таборовими причами. Але, що розквітлі яблуні заглядали до наших вікон і розкішним запахом весни наповняли кожний кутик нашої кімнати, за годину ми вже б не заміняли її навіть за кімнати в нью-йоркському готелі Волдорф Асторії.
Бо й теж братія пригадала собі старі таборові - (не про табори діпівські, але карпатські мова) –“вольности і привілеї” так, що боки зривалися і вуха в’яли як скошені квіти. І одного тільки бракувало, щоб повністю пригадати собі Крушельницю чи інші давні “крайові” таборові постої, а саме, неоціненного в таких моментах загальної “щирости” “Банєка”, який невтомно усовіщав нас цитуючи існуючі та неіснуючі пластові закони для кожного слова та вислову, літературну поправну форму. Та наша спонтанна “народня творчість" зберегла свою історичну твердість і незмінне перемагала інтеліґентську літературу. “Банєк”, на превелику нашу шкоду, саме колихався на хвилях океану міняючи англійську зону Німеччини на англійську домінію -Австралію.
Це миле дозвілля не триває довго. Перед нами три дні сповнені великої праці. Бо навіть посеред гомеричного сміху, якого всі відтінки від “Слоневого” басу до “Дзюникового” дисканту, ще досі гомонять у наших вухах, не сходить з думки, що оце ми вже мабуть востаннє сходимось в такім гурті і на цій землі разом, що велике випробування нашого братерства та прив’язання до Пласту щойно перед нами, і що від наших зрілих ухвал в цих квітневих днях буде залежати і доля Пласту, і доля нашого Загону. Тому Генеральна Старшина Загону не гаючись, збирається на свою першу, в часі з’їзду, Старшинську Раду. “Босняк”, “Мортик”, “Самогон” і “Медвідь” - старшина в комплеті. Чи довго так буде? Чи ласкава доля дозволить ще й на рік сходитися старшині й радити для добра Загону не марнуючи паперу і почтових значків?
Нарада на цей раз коротка: тільки встановити програму Ради і вибрати Провірну Комісію.

ПРОГРАМА РАДИ
Перший день Ради (субота 16 квітня 1949 року)
ПАНАХИДА за  померлих Братчиків “Червоної Калини”.
ВЕЛИКА ВАТРА ЗАГОНУ з такою програмою:
а) Привітальна гутірка Отамана.
б) Гутірка про устрій Загону.
в) Гутірка про майбутнє Загону.
г) Обговорення посвячення Клейнодів Загону.
Другий день Ради (неділя 17 квітня 1949 року)
УЧАСТЬ У СЛУЖБІ БОЖІЙ - відправленій в наміренні добра Загону, його братчиків та їх родин.
ПОСВЯЧЕННЯ КЛЕЙНОДІВ ЗАГОНУ “ЧЕРВОНА КАЛИНА”.
Третій день Ради (понеділок 18 квітня 1949 року)
СТАРШИНСЬКА РАДА - година 7 ранку. МАЛА РАДА ЗАГОНУ. - година 8 ранку. ГЕНЕРАЛЬНА РАДА ЗАГОНУ - година 9 ранку.
Намічено запропонувати Раді такий порядок:
а) Відкриття Ради.
б) Прийняття протоколу останньої Ради.
в) Звіт Генеральної Старшини.
г) Звіт Провірної Комісії.
д) Схвалення діяльности Генеральної Старшини.
е) Вибір Отамана і Генеральної Старшини.
ж) Схвалення засад устрою Загону.
з) Устійнення напрямних діяльности Загону.
і) Іменування “червоних”.
к) Закриття Ради.

Встановивши програму днів нарад, старшина назначила Провірну Комісію у складі “Дупця” і “Малого Ромця”, щоб переглянути всю діяльність Старшини Загону і передати їхні висновки на форумі Генеральної Ради.
Пізною ніччю, чи радше ранком, заснуло товариство на своїх причах. Таборові розкоші в домі кожного з них допомогли їм не звертати уваги на Ценьовий комфорт й густий хропіт цілу ніч будив мирну цуффенгавзенську оселю далеко поза нашим яблунево-цвітним бльоком. І не одному з них снилися давні карпатські нічліги на голій землі, або в’язанці чатиння, і не один із них, встаючи рано дивувався, що не чує журчання Лімниці чи Крушельницького потока.
Цілий день був сповнений загальним пластовим з’їздом. Тільки Провірна Комісія пильно працювала разом із Генеральним Підскарбієм Загону.
«ВИ ЖЕРТВОЮ В БОЮ НЕРІВНІМ ЛЯГЛИ”...
Вечором, після денної праці й гамарні, збірковий наказ зібрав усе товариство разом. Стояли струнко до наказу, як колись перед двома-трьома десятками років, братчики “Червоної Калини”. В кімнаті, що гриміла непогамованим сміхом, цього вечора настрій був святковий. Оце за хвилю панотці служитимуть панахиду за тих братів наших, які відійшли на вічну ватру до Господнього престолу.
Невеличка церковця таборова нагадує сільську церковцю на нашім стрийськім Підгір’ю. Повагом підноситься дим із запашних кадильниць і розносить по церкві рідний запах гірського ялівця. В синявій мряці диму то тонуть, то виринають два панотці у чорних ризах, які заносять мольби до Богочоловіка за тих, що як і Він, передвчасно відійшли із цієї землі у вічне життя з любови до ближніх, з вірности до великої ідеї. І згадують панотці зворушеними голосами не одного, не двох, але усіх наших дорогих братчиків. І чуємо дорогі імена: Степана, Осипа, Дмитра, Остапа, Володимира, Теодозія, Івана, Андрія, Олекси, Гриця, Ореста і ще раз Степана, і ще раз Осипа. І здається, що їм кінця немає. Чи аж стільки з-поміж нас відійшло навіки? Чи аж стільки жертв, за такий короткий час, мусів зложити один пластовий курінь? А скільки ж тих куренів було, скільки всіх жертв заплатив Пласт за вірність своїм  обітам!
І враз із сильним кадильним димом підноситься в небо нечутний хор тривожних молитов, говорених зворушеними серцями, тремтячими устами. Аджеж ще так недавно вони були з нами. Ще так недавно вони розгортали буйні пляни, як жити й працювати дружнім гуртом “Червоної Калини” для великої спільної мети. І тепер ми панахидою згадуємо їх... І вже немає їх поміж нами і вже не буде ніколи. І гостра свідомість каже, що всі вони, до одного, згинули в молодім віці, що всі вони згинули неприродньою смертю, що згинули від трьох ворогів нашої землі й нашого майбутнього - немов підкреслює, що вони були вояками і оборонцями Єдиної, Незалежної, Соборної...
А там, побіч ясних, дорогих облич наших друзів, у синій мряці, що її безперестанно сіють кадила, ввижаються ще інші обличчя. Обличчя тих, що залишилися на Батьківщині, щоб своєю вірою і відкритими грудьми захищати ЇЇ від розпуки і смерти. Чи живі вони ще сьогодні, чи побачимо їх ще в нашім дружнім колі? І мимоволі до гарячих молитов за нашими дорогими Степанами, Осипами та іншими - вплітаються не менш гарячі молитви за Мирославів, Романів, Олексів та інших, яким наших молитов ще більше потрібно, ніж тим, що їх Господь покликав до свого царства, де ність болізни, ність печалі.

Ясним промінням іскрилася ватра...
Ще заки тенори Загону взялися співати пластове “на добраніч” нас ждала того вечора велика ватра Загону.
Була це ватра інакша, як звичайно бувало. Панахида, якої тужливий та зворушливий спів ще глибоко сидів у наших вухах, а розбуджений сантимент у наших душах - поклала особливе почуття на нашу ватру. І вона чи не перша поміж нашими ватрами була ватрою сповненою поваги і задуми.
У дружньому колі засіло нас вісімнадцять. Побіч “американців”: “Босняка”, “Мортика”, “Самогона”, “Дзюника”, “Медведя”, “Слоня”, тенора “Бодя”, “Ценок”, “Малого Ром ця”, “Єсперанта”, Бойдуника і Вергуна, засіли “бритій ці”: “Дуко”, Гросойцец (на свято, повченому “Палеологом” званий), і “Мшана” та французи “Дупцьо” і “Пан-Кошовий”. Австріяки “Крокодиль” і “Прищіпка” доповнювали наше коло. Вільні місця очікували наших відсутніх братчиків -тих, що залишилися в краю, і тих, що відійшли від нас назавжди... І мале число присутніх збільшилося великою громадою неприсутніх братів, передовсім тих, потойбіч океанів, які десь далеко із-за широких морів і високих гір зв’язувалися з нами (по-умові) думками, палячи в той сам час окремі ватри самітників.
Нашому минулому була присвячена перша гутірка “Босняка”, а нашому майбутньому були присвячені гутірки дальші. Про спільно пройдений понад тридцятилітній шлях під знаком пластової лелійки на грудях і щирої братерської приязні у грудях, була мова в першій привітальній гутірці. Про велику пробу життя, яку переможно перейшла наша приязнь, доказом чого є наша зустріч по стількох роках розлуки, по стількох трагічних переходах. Про гарний і корисний шлях пластової служби, про шляхетну девізу наших молодих років: “хто став пластуном - той ним залишиться на ціле життя”. І про наші зобов’язання для вужчої спільноти - Пласту і ширшої - нації. Для служби одній і другій ми зібралися на цім з’їзді, тому одній і другій слід нам присвятити наші наради і наші вирішення.

О вольностях і привілеях червонокалинної козацько-пластової республіки “Босняка” отамана умная річ.
Розбудові цих двадцятипятилітньою традицією і вжиткування освячених вольностей і привілеїв була присвячена чергова гутірка. Схвалена попередньою Радою традиція гетьманської України, як основа внутрішнього устрою Загону, та козацька бароккова культура, як основа внутрішнього побуту, набрали конкретних форм і змісту в доповіді “Босняка”. Він підмітив значення різноманітности внутрішніх форм організації пластових куренів, та вартости плекання історичних традицій і вказав на те, що момент чарівности, такий притаманний Пластові, в’язатиметься в нашім Загоні з історичним минулим і то у його вірнім, нефальшивім виді.
Найбільше уваги він присвятив членству Загону. За його проектом члени Загону складались би з трьох основних груп: посполитих, компутових товаришів і знатного військового товариства.
Посполиті - це новики Загону, дотеперішні “зелені”, їх приймає Генеральна Старшина на внесення і за обґрунтуванням їх опікуна і виховника “дєді” (по теперішній номенклятурі). До трьох років посполиті або бувають нобілітовані і прийняті в козацький стан, до кола компутового товариства, або відходять з Загону.
Ця не більше ніж трирічна проба повинна бути сповнена відповідним вишколом та пробами, які мають дати загалові Загону змогу пізнати посполитого та здобути певність, що він, як постійний член Загону, не принесе йому шкоди, навпаки буде корисною ланкою в гармонійнім колі побратимів.
До компутового товариства приймає посполитого загал військового товариства за одноголосною згодою. І тут роля “дєді” набуває вагомого значення. Тому слід дбати про те, щоб один не брав на себе обов’язку мати одночасно більше посполитих. На умотивоване внесення “дєді” питання прийняття розглядає старшина і після одобрення подає на одобрення Загону.
Знатне військове товариство - це верхній шар населення Загону. Воно складається з трьох різних груп: 1.військових товаришів, 2.значкових товаришів і 3.бунчукових товаришів.
До тих верхніх груп приймає виборна капітула груп по устійненому порядку та за спеціяльним церемоніялом. При святкових виступах та зборах значкові товариші виступають під значком Загону, а бунчукові товариші під отаманським бунчуком. Отаман Загону автоматично стає членом знатного товариства і ним залишається після зложення булави.
Окремою групою серед членів Загону є коло “дідуганів” чи “січових дідів”. Ними стають бодай пятидесятилітні члени Загону, звичайно колишні отамани та виїмково заслужені для Загону члени, які втішаються незаперечною повагою всього загалу Загону. “Дідугана” вибирає одноголосне загал членів спонтанно, без офіційної ініціятиви старшини Загону. В найповажніших ситуаціях Загону коло “дідуганів” може втручатися в життя та кермо Загону, подавати ініціятиву окремих дій Загону та навіть довести до перевибору Генеральної Старшини на звичайній Генеральній, а то й позаконституційній, звичайовій “Чорній Раді”. Першим “дідуганом” Загону був бл.п.Степан Охримович, другим є “Марко”, дотеперішній осавул Загону. Тому, що осавули на ділі були доволі підрядними урядовцями Генеральної Старшини (ад’ютанти гетьмана) немає причини піддержувати цю назву для найповажнішої в Загоні особи.
Доріст Загону забезпечуватимуть джури. Є джури двох категорій: природжені, тобто сини наших братчиків, які стають ними від народження, а формально від хвилини вписання їх до реєстру джур Загону. Впис слідує на підставі відповідної церемонії, попередженої письмовим проханням батька. Друга категорія джур - це джури прибрані. Прибраними джурами є пластуни-юнаки, звичайно приятелі природжених джурів, які знайдуть собі поміж братчиками - компутовими товаришами своїх опікунів і виховників. При винятково сприятливих обставинах джури можуть оформитися в окремий юнацький курінь “Червоної Калини”. Інакше вони належать до своїх куренів незалежно від ідейного та родинного зв’язку з Загоном.
Обстоюючи ідею широких пластових фамілій, які об’єднували б всі щаблі пластового членства, “Босняк” підкреслив корисність поширення Загону також старшими пластунами, по-змозі зорганізуванням окремого старшопластунського куреня “Червоної Калини”. В тім випадку організацію Загону треба було б доповнити новими формами членства. Та це є питанням дальшої майбутности. Але проблеми тієї (фамілії) не треба спускати з ока, бо вона набере ще більшої гостроти при нашім повнім розпорошенні.
Влада Загону складається з уряду, який очолює Отаман. Членами уряду є Генеральний Суддя, Генеральний Писар або Канцлер та Генеральний Підскарбій. При потребі Отаман може іменувати (запитавши згоди в членів Генеральної Старшини) осавулів для спеціяльних доручень. Цей уряд є тимчасовим і може бути кожночасно відкликаний. Окремо передбачується краєвих осавулів, як відпоручників Генеральної Старшини для окремих країв, де живуть братчики, та паланкових осавулів для більших скупчень членів.
Хорунжий, значковий та бунчужний мають привілеї і почесті Генеральної Старшини, але членами старшини не є і не мають ніякої влади. Хорунжого вибирає (досмертно) Генеральна Рада Загону, значкового - Старшинська Рада, а бунчужного - отаман.
Головним органом Загону, який має законодатну і контрольну владу та сповняє деякі виконавчі функції є Генеральна Рада Загону, яка відбувається бодай раз на три роки. Участь у Раді є першим і невідхильним обов’язком усіх членів. В конечній потребі Рада може відбутися шляхом листування. Компутове і знатне товариство збирається на Малу Раду Загону, яка має точно визначену компетенцію, передовсім, вона приймає посполитих в коло компутових товаришів. Генеральна Старшина обдумує справи Загону та виносить свої рішення на Старшинських Радах, до яких в потребі може притягнути осавулів та перших членів капітул окремих кіл знатного товариства. Тоді ця рада має назву Поширеної Старшинської Ради.
Всі важливіші дії Загону відбуваються за окремим, можливо історично - вірним церемоніялом.
Доповідь “Босняка” товариство розважувало довго і ґрунтовно. Доповнювано деякі його проекти, приймаючи їх, в засаді, за корисні для Загону.
Окремо живо обговорювано справу скасування уряду осавула, який вже має довгу традицію в Загоні. Але й це питання вирішено за думкою “Боснякового” пляну, щоб не вводити до устрою Загону історичних незгідностей. Присутні погодилися на пропозицію “Босняка”, щоб основні тези його пляну організації Загону поставити на порядку нарад Генеральної Ради й таким чином ввести їх в життя.

На порозі далекої мандрівки.
Гутірку про майбутню долю та завдання Загону повели “Босняк” і “Дзюник”. Її головним предметом було передбачування змін, які прийдуть у житті Загону після повного розпорошення братства, та намічення засобів для протидіяння цій великій небезпеці, що її несе для кожної оргацізації сепарація членства. Намічено потребу спільного внутрішнього зв’язку, хоч би його прийшлося обмежити тільки до письмової дороги, підмічено потребу закінчити описання історії Загону, остаточного устійнення історичного реєстру членів Загону, зладження “Пом’яника Загону”, щоб не розтратилася з часом пам’ять про наше минуле, наших братчиків і, передовсім, добра пам’ять про тих, що відійшли від нас назавжди. Виконання цих завдань помітно скріпить наш зв’язок і допоможе не тільки зберегти пам’ять минулого, але й зберегти нашу суцільність в Загоні до часу, коли можемо знову зійтися разом.
Ватру закінчено обговоренням святкового посвячення клейнодів Загону, яке призначено на наступний день. На внесок “Босняка” вибрано “Пана-Кошового” (Нестора Угеру) бунчужним. Він сповнятиме свій почесний уряд вже від завтрішнього дня. Притому “Босняк” підмітив, що бунчук є знаком отаманської влади, тому в майбутності після переведення реорганізації Загону, бунчужного назначуватиме сам отаман.
Пізньою ніччю закінчилася ватра. Ще й після неї не кінчалися розмови про невідому долю усіх нас і нашого Загону. Стоячи перед темними дверима невідомого завтра нам всім було лише одне відоме: Загін існуватиме дальше. Наша стара, випробувана дружба переборе всі труднощі; переможе і час, і простори.
“Боже, вислухай благання!...”
А другого дня, в неділю, по цілому таборі запахло Великоднем. Справжнім українським Великоднем. Заквітчаний білосніжним та рожевим цвітом яблунь табір і жителі його здавалися забули, що живуть на чужій землі. Ходили безжурно по просторих майданах, вели широкі розмови, як на галицьких перелазах, громадою йшли до церкви на Богослужбу й громадою з неї верталися. Вишивані сорочки густо перемішувалися з сірими пластовими одностроями. Бо й на диво на з’їзди зїхалося стільки пластового братства, як ніколи раніше. Мабуть передчуття, що це востаннє, в умовах німецької іміґрації збирається пластова громада, приневолило вийти на “пластове сонце” і старих, закам’янілих доматорів, по-“червонокалинівськи” - косарів.
“Червонокалинне” братство приготовлялося до свого свята - посвячення клейнодів. Під уважним оком традиційного майстра церемонії “Дука”, з запалом чистило черевики, прасувало однострої, напинало святкові, сріблом ковані пояси. Під впливом “Дука” братство заміняло сеньйорські краватки на пластові хустки, мовляв, і в сеньйорському віці універсальна пластова хустка не тратить своєї вартости.
Спонтанно прийняло товариство півголосом кинуту думку, щоб перед недалеким Великоднем та перед зложенням присяги на клейноди Загону піти всім нам разом до сповіді та Святого Причастя. І оце, ще зовсім вчасним ранком, наша вісімнадцятка була вже в церкві.
Один за одним підходили до сповідників старі “грішники”, з яких деякі ніяк не могли собі пригадати, коли сповідалися востаннє, перед чи після матури... І тоді ще зайвий раз приходила на думку велика втрата, яку поніс Загін від розлуки з нашим парохом о.Омеляном. І треба дивуватися тим куреням, які не подбали про своїх парохів, які помогли б пластунам “вірним Богові і Україні” зберігати цю першу велику вірність.
А о дванадцятій годині ми знову у таборовій церковці. Оце панотець-пластун Богдан Смик зі щирою охотою згодився служити Службу Божу в наміренні добра Загону, його братчиків і їх родин, а зокрема, в наміренні щасливого повороту на Батьківщину. А до того часу, в наміренні за успішне переселення та поселення в нових краях. Струнким дворядом стояв Загін посередині церковці, а довкруги нього таборяни та з’їздова пластова братія. Якоюсь особливою святковістю була пройнята ця Богослужба. Чи діяла свідомість важливости намірення, в якому вона правилась, чи була в тому повага та сердечність в усьому -голосі, погляді і всіх рухах панотця Богдана, який широкими хрестами благословив європейських “недобитків” великої “червонокалинної” громади, чи може дожидання великого курінного свята -посвячення клейнодів. Мабуть все те склалося разом на той незабутній настрій, такий живий сьогодні, а передовсім - спільне приступлення до Причастя. Ще довго пам’ятатимемо ту хвилину, коли вісімнадцять нас клякнуло підряд, щоб прийняти найбільшу тайну з тайн, найбільшу ласку з ласк. Свідомість того, що всі ми приймаємо її, так підкреслювала спільність нашої долі, спільність наших думок, почувань, світогляду, які вдержали нас разом стільки років і надальше держатимуть при всіх змінах долі.

На славу “Червоної Калини” та пожиток усього її товариства...
Після закінчення Служби Божої відкрито отаманську булаву, що спочивала на тетраподі на вишиваній подушці, та внесено бунчук козацький. Булава і бунчук - це вірні копії козацьких клейнодів.
Булава наслідувана за зразком збереженої булави великого гетьмана Богдана Хмельницького. Виконав її знаменитий майстер артист-маляр та театральний реквізитор Олекса Булавицький. Сам житель столичного Києва, він бачив чимало історичних булав та бунчуків в музеях Києва й тому краще інших міг виконати клейноди вірно з їх взірцями.
На тетраподі виблискує всіми барвами веселки багатим камінням вибивана булава. Перед нею отаман “Босняк”, а за ним наш новий, перший бунчужний Нестор. Свяченою водою зрошує панотець клейноди Загону. При цьому мовить молитви за добру службу клейнодів та за чесну службу для Бога та Батьківщини тих, що їх держатимуть в своїх руках, як символ влади Загону, й тих, що по своїй волі їй підпорядковуються.
Ще короткі молитви і клячки, з лівою рукою на булаві, а правою піднесеною вгору, отаман складає присягу на булаву. Хоч нібито маловажна подія: посвячення клейнодів одного пластового куреня, а все ж яка поважна і яка зворушлива хвилина для Загону. І тому, трохи тремтить голос отамана, коли повторює за панотцем Богданом слова приречення:
“Я, Ярослав, з вільної волі всього товариства старшого і молодшого “Червоної Калини” отаман Загону того часу, приймаючи до рук моїх булаву цю, як знам’я влади отаманської, прирікаю кріпко держати її й нікому з рук не віддавати, крім самого Загону, а зберігаючи святі традиції славних козацьких і стрілецьких попередників наших, чесно сповняти уряд отаманський на славу “Червоної Калини” та пожиток усього її товариства. Так нехай мені допоможе Господь”.
А поцілувавши булаву отаман робить місце бунчужному Несторові перед тетраподом. Двометровий бунчужний стоїть, як за молодих літ, виструнчившись як стріла і ще більший як звичайно. І його голос зворушений, коли повторює слова приречення:
“Я, Нестор, по волі пана отамана й усього товариства Загону “Червона Калина” бунчужний того часу, приймаючи до рук моїх цей бунчук козацький, прирікаю непохитно держати його в руках і стоючи на сторожі лицарських традицій наших предків повсякчасно зберігати та збільшувати добру славу Загону. Так мені нехай допоможе Бог”.

Хай Всевишній дозволить донести клейноди там, де маки цвітуть кривавим цвітом.
Після зворушливого акту посвячення клейнодів по церковці понеслися хвилюючі слова отця Богдана:
“На Горі Голготі кінчився нерівний бій. Між небом і землею, на хресті, повис Богочоловік Христос. Жидівська юрба ликувала, що вбила Ісуса, сина Марії з Назарету, що царем юдейським називався. Та який страх напав їх, коли слова Спасителя сповнилися, що після трьох днів воскресне. Жиди не змогли вбити Бога, не змогли вбити святої ідеї любови, що її приніс між нас на землю Божий Син.
Минуло багато соток літ - ідея вічна, живе вічно. Мільйони християн життя своє віддали за Христа.
Бій добра зі злом, що почався на Голготі триває донині й буде продовжуватися так довго, аж доки не переможе велика свята ідея любови, що за неї життя поклав Спаситель світу.
В українськім лузі схилила свої віти додолу червона калина. По широких степах блукає наша безталанна, закована у вікові кайдани Мати-Україна.
1914 рік. Українськими шляхами “марширують стрільці-добровольці кривавий тан...”. З молодих грудей ллється пісня гомінка... “а ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо”.
В рідних Карпатах - на горі Маківці - скінчився бій, завзятий бій січових стрільців з ворогами нашої України.
До конаючого стрільця підійшов польовий духовник... – “Що сказати, стрільче, Твоїй мамі?” – “Скажіть отче: Я виповнив її заповіт - любови своєї Батьківщини до загину”.
Сьогодні на Маківці осталися свідки завзятого бою - поламані старі дерева і могили Січових Стрільців. А поруч них виросли в Карпатах свіжі могили вояків героїчної УПА. Ніхто тепер не може піти до них помолитися, навіть березового хреста не дає поставити ворог. Тільки ліс, рідний ліс своїм тужним шумом вколисує їх до вічного сну – “а на вітях вітер грає про стрілецьку славу”.
Дорогі Брати й Сестри!
Перед нами, як бачите, стоїть відділ сеньйорів Українського Пласту, членів Загону “Червона Калина”. Декілька хвилин тому вони всі приступили до Святого Причастя, бо українські пластуни з Богом ідуть в життя... В них сьогодні велике свято поминань членів Загону і благословення старшинських клейнодів.
Дорогі Друзі! Члени колишнього 2-го Куреня старших пластунів, а сьогодні 5-го Куреня УПС Сеньйорів “Червона Калина”.
Мені припала честь заступити Вам, Вашого курінного пароха - любого о.Омеляна, який сьогодні в краю “сповняє наказ” і поблагословити старшинські клейноди.
Кожного року, в серпні, ми мандрували стежками Карпат, криючись перед оком польської поліції, на Маківку, щоб молитись на могилах тих, що життя склали на жертовнику слави, щоб зачерпнути молодечою груддю нових сил до завзятого, нерівного змагу.
На Маківці, в 1930-му році, наш нинішній Митрополит-в’язень благословив Ваш малиново-гранатовий прапор з Архангелом Михаїлом, патроном Соборної України. Не в рідних Карпатах на Маківці, а в таборовій молитовниці між українцями-скитальцями в чужому Цуффенгавзені приходиться нам благословити Вашу булаву і бунчук.
Друзі! Гляньте! Побіч Вас стоять два сивоголові пластуни Січові Стрільці: Отаман УСС сеньйор Никифор Гірняк і наш Верховний Пластун - сеньйор Северин Левицький.
В їхніх очах тремтять сльози. Сльози радости, бо бачать тих, що пішли їхніми слідами піднімати червону калину, що в лузі схилилася додолу.
Дорогий Друже Курінний Отамане Загону “Червона Калина”!
За короткий час у свої руки візьмеш благословенну булаву - відзнаку Твоєї влади. Хай Всевишній Бог, що дозволив Тобі гідно й чесно, враз з друзями, членами Загону “Червона Калина”, перебути страшне воєнне лихоліття, допоможе гідно й чесно, сповняючи обов’язки Отамана Загону, донести оцю булаву туди -звідкіля ми вийшли на скитальщину - там, де червоні маки цвітуть кривавим цвітом і вказують на місця, де пролилася, за Святу Справу, стрілецька кров!
Амінь!”
Глибока змістом і прегарна формою проповідь була виголошена в такий зворушливий і безпосередній спосіб, що ще довго після неї ніхто не поважився рушитися з місця, хоч відправа була скінчена. А в очах присутніх ще довго стояли сльози витиснені великим пережиттям. Ще ніколи, мабуть, наш панотець Богдан не мав таких вдячних слухачів, як сьогодні. Та й не дивно. Адже ж він говорив сьогодні до своїх побратимів-пластунів, з якими він від ранніх літ промірює спільний пластовий шлях. Кому краще знати їхню душу, кому краще промовити до неї, як йому, священикові і пластунові. І хто краще зрозуміє його гарне й щире слово, як вони - його пластові побратими. І варто було тоді бачити літніх сеньйорів, як вони потайки маніпулювали в околиці очей, щоб не вийти з вогкими очима на вулицю.
Закрито булаву червоною китайкою. Бунчужний підняв на рам’я бунчук і під його розкиненим на вітрі білим волосом та пластовою лілеєю, вплетеною в тризуб на вершку держака, Загін відійшов до своєї домівки, вітаний, сливе, всім з’їздовим пластовим товариством та таборянами. На посвяченню клейнодів були присутні пластові провідники з Верховним Пластуном, “Сірим Левом”, та головою Головної Пластової Старшини, А.ФІґолем, на чолі. У посвяченні взяв також участь отаман УСС та голова Братства УСС, а водночас пластун-сеньйор, д-р Никифор Гірняк.

Ви піднесете похилену червону калину...
Глибоке зворушення, яке стало уділом навіть найбільших скептиків Загону збільшили ще десятки щирих привітань пластунами та приятелями, а, зокрема, письмові привіти наших випробуваних приятелів “Лісових Чортів” та Братства Українських Січових Стрільців.
Ті, що їм доля дозволила здобути історичну заслугу бути першими, які збройним чином зірвали кайдани шістьсотлітньої неволі Галицької України, які після стільки віків перші привернули зрабовану честь народу, вітали нас простими, вояцькими словами, сповненими розуму, досвіду і, наперекір рокам, молодечого запалу, їх гарні слова можуть стати за програму наших курінних змагань. Ось вони:

БРАТСТВО
Українських Січових Стрільців
Головна Рада
Міттенвальд, 21.4.1949
Ч.75-49Пр.

До
Пластового Загону “Червона Калина”
До рук Пана Отамана д-ра Падоха
Мюнхен.

Дорогі Друзі!
Дозвольте нам при нагоді посвячення клейнодів Вашого Загону щиро привітати Вас від Братства Українських Січових Стрільців і від нашого Товариша Зброї - Верховного Отамана УПУ.
Ваше свято випадає в 25-ті роковини заснування Загону, саме в тому часі, коли ми обходимо 35-ті роковини Стрілецького Зриву.
Ви були одні з тих, що підхопили традицію УСС, започатковану сктм. Іваном Чмолою на свіжім ще культі стрілецької слави. Ви приняли за свої ці наші національні ідеали, за які від року 1914 до 1918 змагалися УСС, а потім наші славні армії УНР і УПА. Таким чином Ви зберегли тяглість кривавого змагу України за її волю в серцях молоді аж до хвилини, коли наші “військові формації” Другої світової війни та Українська Повстанська Армія відновили наш збройний чин.
Сьогодні Україна в тяжкому ярмі червоного ката спливає кров’ю, а роздвоєний на два непримиренні табори світ готується до великого збройного удару. Нехай же Ваші клейноди нагадують Вам тут, поза межами Рідного Краю, що Ви кожної хвилини маєте бути готові до нового, дай Боже, щоб останнього акту визвольного процесу України.
Події 1914, 1918 і пізніших років можуть незабаром повторитися. Тоді прийде Ваш весільний день, в якому Ви піднесете похилену червону калину й на Ваших багнетах принесете волю Україні.

За Головну Раду Братства УСС:

Д-р Никифор Гірняк, голова, влр.
Р.Купчинський, чл. Гол. Ради, влр.
П.Постулюк, секретар, влр.
 Лев Пепкий, чл. Гол. Ради, влр.
При підписах печать з емблемою Братства, заквітчаною розквітлою калиною з написом: “Братство Українських Січових Стрільців”.
Не менш щирими словами вітали наш Загін з посвяченням клейнодів та 25-літнім ювілеєм існування нашого Загону старі наші приятелі “Лісові Чорти”, їх письмо, видержане в козацькому стилі, і титулятура достойників лісочортівської монархії підкреслювали “пластовість” цього привіту. Бо ж пластовий шлях - це шлях різноманітности, шлях свобідної й веселої мови про найповажніші справи.
Ось зміст цього привіту:

“Лісові Чорти”

Славному Загонові ”Червона Калина” до рук Його милости Пана Отамана Ярослава того часу в Цуффенгавзені.
Я, де Люфтлінія Ярко І, Цісар і Люципер Куреня Лісових Чортів
І ми
Янкель, князь на Мошковичах Ревуцький, т.ч. Сатана Л.Ч., Юрко, граф на Старих Солях, гербу Парасілюс, т.ч. Маршалок Л.Ч. з Радою Стану і всім Плем’ям Лісових Чортів і Чортенят.
Славному Загонові “Червона Калина” - чесним пластовим подвижникам козацької і стрілецької ідеї, а нашим старим друзям - з приводу їх 25-ліття й урочистости посвячення курінних клейнодів - по дружньому чолом оддаєм і многих літ та перемог без числа віншуєм і преславного лицарського живота зичим.
Хай Бог дозволить Вашому Загонові зберегти Ваші клейноди - символи Великої Ідеї - та через усі бурі грядущих років донести їх у повному блиску та славі у вольну Вітчизну.
Дано на чужині, в германському городі Цуффенгавзені, на славетному IV Загальному Пластовому З’їзді, Р.Б. 1949, місяця квітня, сімнадцятого дня.

Ярко Л.Л.Ч.
 Люципер

Янкель, князь на Мошковичах Ревуцький Л.Ч. (Сатана)
 
Юрко, граф на Старих Солях Л.Ч. (Маршалок)

Друга частина Генеральної Ради Загону
Понеділок, як кажуть, тяжкий день. Таким був і наш з’їздовий понеділок. Кінчалися пластові загальні з’їзди і курінь міг взятися до власних завдань.
Ранок зачався Старшинською Радою. Вже о сьомій годині вдруге на з’їзді зібралася Генеральна Старшина, щоб поладнати конечні приготування до Генеральної Ради - осередньої частини нашого з’їзду. Зібралася старшина в комплеті: “Босняк”, “Мортик”, “Дзюник”, “Дуко” і “Медвідь”.
На порядку нарад, програма Генеральної та Малої Рад. Цю першу залишено незмінною, як була намічена в четвертому “Посланні”. На Малій Раді вирішено кандидувати низку “зелених” на прийняття в коло “червоних”. На пропозицію отамана вирішено прихильно поладнати евентуальні прохання про прийняття до Загону (на “зелених” Олександра Нагорняка, Тараса Ліськевича і братів Петешів).
А після Старшинської Ради відбулася Мала Рада Загону (Рада “зелених”). На ній схвалено прийняти до кола “червоних” Миколу Ценка, Олексу Ганкевича, Ярослава Бойдуника та Нестора Угеру. Декілька пропозицій щодо іменування “червоними” поставлених Генеральною Старшиною Рада відложила до чергового свого зібрання. Крім того вирішено участь “зелених” в Генеральній Раді, але без права голосувати, а зокрема, без активного і пасивного права вибору. Висловлено думку, щоб критика Генеральної Старшини та її перевибір відбувалися не на Генеральній Раді, але на Малій Раді. Та це питання як таке, що порушує дотеперішнє право Загону, буде вирішене спільно з іншими устроєвими змінами Загону.
Третя на еміґрації, велика, річна Генеральна Рада Загону відбулася в Цуффенгавзені 18 квітня 1949 року. Розпочалася о год. 9 рано і тривала з малою обідовою перервою до год. 4 пополудні. В Раді взяли участь всі братчики, які перебували на той час в Европі (Кот ще не реактивувався в той час) крім одного посполитого (“зеленого”), якому вже в той час стелилася дорога із куреня. Мабуть це вперше в історії Загону братчики виявили таку солідарність. Зазначення того факту підкреслює ще велике їх розпорошення від Ганноверу по Зальцбурґ і Гогенемс на швейцарськім кордоні.
Рада відбувалася в таборовій кімнаті. На прикритім вишиваною скатертю столі - новопосвячена булава. Поза столом, на тлі стіни - бунчук. За столом Генеральна Старшина. Перед Генеральним Писарем - велика печать Загону. А перед старшинським столом - півколом братство.
Отаман відкриває другу частину Ради. Крізь відчинені вікна кімнати доносяться символічні слова пісні про червону калину, та пригадують не тільки Загонові, який прийняв цю пісню за власний гімн, але й таборовому загалові про обов’язок жити і вмирати для великої мети: підняти червону калину і розвеселити зажурену Україну. Бадьорі тони стрілецької пісні сколихують яблуні в саду, що так і заглядають у вікна кімнати та струшують із них буйний рожево-білий цвіт. Нова хвиля споминів із молодих років спільного пластування припливає із завмираючим гомоном пісні і проходить довга хвилина, заки отаман Загону зважується перервати мовчанку словами дружнього привітання братчиків.
А привітання це належить усім. І тим, що відійшли від нас назавжди, і тим, що вибрали найважчу з можливих службу в Рідному Краю і там ведуть життя сто разів важче за смерть, яка щодня і щоночі заглядає їм у вічі, і тим, що замандрували в далекі заморські краї і врешті тим, що стоять в задумі перед клейнодами Загону, на порозі нового незнаного життя, в нових, незнаних, далеких краях. Смуток і повага - невідлучні товариші таких поминальних хвилин в’яжуться з надією в переборення нових перепон, як були переборені давні та вірою в поворот до Рідного Краю із чужини, та нові ватри і нові Ради Загону в широкому, як колись, колі усіх наших рідних по Загоні друзів. Слова про значення цієї мабуть останньої європейської Ради та про нові завдання, що перед усіми нами та перед нашим Загоном, а врешті - оптимізм у незнищимість Загону, опертого на чвертьвікову дружбу і братерське прив’язання братчиків, закінчують привітальні слова отамана і з тим моментом третя Генеральна Рада Загону на чужині була відкрита.
Писар Загону відчитав надіслані привіти від Братства УСС, “Лісових Чортів” “Дубової Кори” та від нашого дорогого друга “Марка”, другого осавула Загону з далекої Омаги, в США. “Марко” бажав дорогій братії Загону “Червона Калина” багато успіхів, радости у спільній стрічі та наполегливости в закріпленні ідеалів Загону. Після цього Рада однодушне прийняла запропонований їй Старшиною та Малою Радою (Радою “Червоних”) порядок нарад.
Після прийняття протоколу попередньої Генеральної Ради Старшина склала звіт зі своєї діяльности за час між обома Радами.
Генеральна Старшина звітує:
Щоб дозволити отаманові зібрати підсумки звітів, а присутнім краще зорієнтуватися в його звіті, найперше звітували члени Старшини.
Канцлер Загону Дзюник звітує : Генеральна Старшина відбула “6” засідань, на яких обговорювано такі питання: устрій Загону, спільне переселення, клейноди, історія Загону, різні біжучі справи тощо.
Ширші сходини членства відбулися 1.1.1949 в Мюнхені при нагоді з’їзду представників сеньйорату. Старшина визначила наказних осавулів в заморських країнах, рішила відбути Раду Загону в Цуффенгавзені, приступили до виготовлення реєстру і “пом’яника”. Зв’язок з членством підтримувався цілий час.
За час каденції прийнято 6 нових членів. Зі Загону не вибув ніхто. Поважний відсоток нашого членства вже за океаном. Так з ними, як і з тими, що ще в Европі, канцелярія Загону підтримувала постійний листовний зв’язок. Канцлер вислав 88 листів, дістав 37. Членство нажаль не вдержувало такого зв’язку, який би був побажаний. Іноді навіть не було повідомлення про зміну адрес. З Арґентини листи не наспіли. Лише кілька членів прислали квартальні звіти.
Генеральний Підскарбій Загону “Медвідь” подав звіт про стан каси, а Генеральний Суддя Рак зазначив, що в Загоні панує дружній дух і самодисциплінованість. Він поладнав тільки дві справи, одну між членами, а другу між членом і Загоном.
Після цього до звіту приступив голова Генеральної Старшини, Отаман “Босняк”.
Його звіт, як і цілої Старшини, обіймає час від останньої Генеральної Ради, тобто від 27 липня 1948 року до сьогоднішнього дня. Отож звітовий час обнімає усього вісім з половиною місяців. Після відновлення діяльности Загону на чужині на першій чужинецькій зустрічі, що відбулася 20 жовтня 1946 року в Байроті, на якій курінним обрано “Босняка”, та після першої Генеральної Ради, відбутої 7 вересня у Ваєрн, на якій отаманом став “Мортик”, відбулася друга Рада в тому ж Ваєрні 27 липня 1948, на якій обрано отаманом “Босняка”.
Короткість часу праці не була єдиною перешкодою для закінчення багато намічених праць та можливо неповних успіхів. На той час припав перший відплив скитальців до заморських країв у ширшому розмірі. Один за другим братчики наші покидали Европу, а ті, що ще залишилися в ній були всеціло опановані виїздовою гарячкою та стараннями зв’язаними з переселенням. Тому, був це на ділі час дуже несприятливий для всяких ширших та послідовних акцій. Був це час радше характеру ліквідаційного одного етапу нашого приватного і громадського життя, ніж час будування нових цінностей, нових надбань. Свідомість цього поклала свою печать на цілу діяльність Загону за минулий рік і Старшині зараз, після минулої Ради, прийшлося встановити таку програму роботи, яка була б у згоді з характером і виглядами того особливого часу. І тому вона вирішила присвятити свої старання передовсім справам, які мали б значення для дальшого існування Загону в умовах тотального розпорошення братства. І під тим кутом треба оцінювати діяльність Старшини, яка тепер розглядається.
Відкладаючи основніші міркування над питанням майбутнього Загону до пізніших точок Ради, “Босняк” коротко звітував про зроблену працю. Скупість звіту обґрунтував фактом, що про всі важніші події в Загоні і про всю роботу Старшини писалося докладно в “Посланню”, то ж звідти слід черпати відомості про пророблену роботу та її осяги.
Першим і найважнішим здобутком Загону за той час було відновлення давнього тісного зв’язку братства Загону між собою і між ним та центром Загону - отаманом і Генеральною Старшиною. Про це свідчить хоч би сьогоднішня рекордова, можна сказати, 100 % приявність братства на Раді. Цей успіх був приготований зусиллями Старшини, передовсім отамана та канцлера. Сотні листів до сливе всіх братчиків та передовсім у звітному часі започаткованого “Послання”, яке загал братчиків прийняв з повним признанням, зробило основну роботу не тільки для сучасного куреня, але й для його майбутности у ще гірших, як сьогоднішні, умовах. Це не тільки звіт, але й вказівка для майбутньої старшини та цілого братства для добра Загону на ще дальшій чужині. Крім цього письмового зв’язку користали ми з нагод до особистої зустрічі. Еміграційна гарячка не давала вже в цім році багато нагод для того та все ж нам повелося у більшій групі зустрітися в Мюнхені 1 січня 1949 року при нагоді сеньйорського з’їзду, на якім “Червона Калина” була найчисленнішою курінною групою, мимо того, що мало членів живе в околиці Мюнхену. Тоді ми ще мали нагоду попроїдати нашого осавула “Марка”.
Меті якнайтіснішого пов’язання поміж братчиками Загону, як основи нашої курінної майбутности, присвячені були такі зовнішні заходи , як придбання печаті та клейнодів Загону, не згадуючи про “сріблом ковані” стилеві пояси, фірмовий папір тощо. Приготовляється курінна відзнака та похідний значок Загону, який мав би нам заступити на “час походу” наш курінний прапор. Проект знака зладив наш неоціненний майстер і побратим, стиліст і гербописець Загону “Еко”, якому належить наша подяка також за виготовлення печаті та оформлення “Послання” і фірмового паперу Загону. Ці заходи відносилися до зовнішнього оформлення Загону та до його побуту, але робилися вони з ясною метою: шляхом збагачення внутрішнього побуту, та шляхом відрізнення Загону від інших пластових куренів, вплинути на можливо ціпке скріплення нашого братства, що є єдиним на потребу в цей важкий час, що перед нами.
Внутрішній зміст нашої роботи був у згоді з нашими загальнонаціональними та загально-пластовими засадами й традиціями. Зберігання моральної та національної бездоганности серед членів Загону, зберігання їх в постійній активності на загальногромадському полі, як і в загальній пластовій роботі, - це в наших умовах, та в нашому віці чи не найважніше ідейне завдання сеньйорських куренів, в тім і нашого Загону. В межах можливого ми виконали і це завдання, про що ближче говорить наше “Послання”.
Закріплення пам’яті минулого, щоб воно не розтратилося в дальшій скитальщині при періодичнім нищенні та втраті всяких речевих пам’яток, присвячено також дуже багато уваги. Марко вже поставив “зруб” історії Загону. При нашій спільній помочі цей наш Літопис буде найкращою пам’яткою нашого минулого. Завдання не без значення для цілого Пласту та громадського життя останніх 25 літ, тому треба, щоб усі ми в нім взяли активну участь. Тим більше, що плянуємо видати нашу історію пластовим цікавим способом: більше безпосереднього подиху чарівного пластового життя, ніж дат і сухих фактів. Тому писати спогади, це найважніша співпраця при писанні нашого Літопису. “Пом’яник” Загону, який обніматиме всіх наших померших Братчиків присвячений пошануванню їх світлої пам’яті і заразом загальному ділу - збереження пам’яті про наше минуле. Це тим важніше, що більшість наших Братчиків, які вже в неживих, ввійшло в історію не тільки нашого Загону, але й цілого нашого покоління. Тому наше змагання в тому напрямі і співпраця усіх є дуже потрібні. Історичний реєстр членів Загону та історичний альбом зі світлинами з нашого минулого - це дальші ланки в загальному, вищеназваному ланцюгу.
Окрему увагу присвячено в минулому році питанню збільшення Загону, як сеньйорами, так і доростом. В цій акції, до якої чимало братчиків, не виключаючи членів Старшини, ставилося з великим застереженням, присвячено багато часу. При цьому знову на перше місце виходили міркування про потреби нашої майбутности. Наше розпорошення вимагатиме більше людей і більших матеріяльних засобів, щоб перебути той час великої проби. Адже ж навіть при тім розпорошенні мусимо збудувати пару сильніших центрів, які могли б перейняти на себе більшість праці Загону та створити провідні клітини для цілого Загону. Це вимагає людей. Також основа нашого зв’язку - писане і друковане слово (“Послання” та ін.) вимагатимуть збільшення відповідних кадрів людей, щоб мати змогу не тільки писати, але писати такі речі, які б приносили користь читачам. Тому отаман намітив в останньому році ряд нових сеньйорів на наших членів, з яких деякі вже ними сталися, і дораджує не переривати тої акції. Вимога праці серед наших молодих друзів-пластунів, вимога зв’язання з Загоном вже зарання з нашими синами та вимога приготовляти заздалегідь відсвіження та непроминучість Загону привела Отамана до думки приєднати до Загону джур, які під доглядом наших старших братчиків приготовлялись би до пізнішої служби в рядах Загону. Мала кількість прибраних джур (п’ять) підпадає пристосованій строгій селекції та вимогам першого експерименту в цім напрямі, який з уваги на нове розпорошення є тим більш невідомим.
Врешті не останню ролю в нашій діяльності грали господарські справи. Великі й коштовні заходи, які були започатковані і частинне виконані в цім році вимагали значних засобів. Ми вийшли переможно з фінансових клопотів, але без більшої активности та жертвенности братства нам не доведеться виконати багато важливих справ тим більше, що стоїмо на початку нашого ювілейного року.
Намічене встановлення устроєвих норм Загону, спертих передовсім на традиціях козацько-гетьманської держави і доби, не було переведене в життя. Ця справа вимагає основного передумання та збірної ради всього братства. Тому теж вона сталася одним з головних дискусійних питань нашого з’їзду. Закінчення того важного діла залишається вдячним завданням майбутньої старшини.
Нашій майбутности, врешті, присвячені такі новості як іменування краєвих осавулів для окремих країн поза краєм осідку старшини та Загону, які передбачені як посередники поміж загалом членства в даній країні і старшиною в організаційних справах. Нові умови життя можуть винести потребу назначення чи вибору не тільки крайових, але також паланкових осавулів для окремих більших скупчень наших братчиків. Старшина визначила дотепер таких крайових осавулів: “Факіра” для Австрії, “Цюмака” для Канади та “Клима” для Аргентини. Наскільки життя та назначені особи виправдають цю новість, виявить будучність. Осавулів слід тільки просити мати на увазі важливість їх посту для будучности нашого Загону. З часом мабуть буде треба притягнути осавулів до Генеральної Старшини Загону, тим більше, що мабуть не обійдеться в майбутньому без письмових Старшинських Рад. (засідань старшини).
Закликом до речевого розгляду проробленої роботи, який дав би цінний матеріял не тільки для виправлення помилок, але й розбудови наших скромних досягнень, закінчив “Босняк” своє отаманське бачення справи.
Порядок нарад передбачував дискусію після звітів Старшини та Перевірної Колеґії. Але крім кількох коротких завваг, які обмежувалися до піднесення вартости проробленої в минулому звітовому періоді праці та які підкреслювали жертвенність праці Старшини, присутні не мали багато чого ні доложити до звітів, ні не знаходили в тій праці нічого, що треба було б критикувати. А про позитивні речі, зокрема про пляни на майбутнє, вони мали вже нагоду говорити на ватрі та й чекала їх нагода в дальшій частині Ради. А втім, листи братчиків друковані в “Посланню” були чи не найсоліднішою оцінкою поточної праці Старшини й то оцінкою, робленою за-гаряча, в процесі праці.
В тих умовах... уділення звільнення дотеперішній Старшині від обов’язків було тільки звичайною формальністю, яка забрала пару хвилин часу.
Живий хід Ради і цілої зустрічі Загону робив висновок, що причиною короткої дискусії і швидкого уділення абсолюторії - було позитивне ставлення братства до діяльности Старшини та однодумність з нею в дальших плянах на майбутнє. Та згодом цей погляд видався не зовсім влучним. При обговорюванні майбутнього Загону прийшло до гострої критики його діяльности.
Після цього Старшина уступила зі своїх постів. Формальність того акту змусила передання Отаманом булави до рук Загону та вибір Головою Ради “Дука”.
З уваги на велике значення встановлення напряму діяльности Загону на майбутнє та для вибору нової Старшини, Рада вирішила переставити точки програми і перед виборами Отамана та Старшини провести гутірку про шляхи нашої дальшої мандрівки в невідоме майбутнє.

До основ Загону
Гутірку започаткував “Босняк”. Щоби вибрати доцільний і правильний шлях для Загону на дальшу мандрівку, треба усвідомити собі його характер і мету. Нерідко чуємо про те, що сеньйорські курені, в тім і наша “Червона Калина”, якщо мають існувати, мусять мати свою курінну ідеологію та свою окрему засадничу мету. Такі погляди чули ми також від наших братчиків.
Чи правильні ці вимоги, чи ми, сеньйорські курені, маємо шукати окремих ідеологічних шляхів, намічати окремі ідейні цілі нашого існування, нашої праці? Думаю, що ні. Ці цілі є вже не від сьогодні визначені спільною ідеологією української нації, та ідейними напрямними нашої пластової організації.
Тим, що може і має бути окремим у сеньйорських куренях, є їх окремий спосіб життя, їх окремий, не позбавлений чарівности внутрішній побут та певні окремі, далеко не засадничого характеру, курінні акції. Наш козацький устрій і наш окремий, опертий на історичній добі козацького бароккового стилю побут, - це і є те ориґінальне в нашім побуті, на що ми собі повинні і можемо дозволити. Плекання культу Маківки і її символічного чину, співпраця з живими УСС-ми та плекання пам’яті їхнього історичного чину, це те особливе, хоч ніяк не засадниче, завдання, яке собі ставить наш курінь. А всі інші засадничі справи вже визначені національним та пластовим кодексами, які в найважніших питаннях можна б помістити в двох гармонійно об’єднаних в один: вірність Богові і Батьківщині.
Тому нам треба в повній скромності духа сказати собі, що наш Загін, хоч як він нам дорогий, не призначений для якихось надзвичайних цілей, які не є і не можуть бути уділом інших сеньйорських куренів. Бо це було б, або звичайне пустомельство на яке ми надто зрілі, або було б виявом шкідливої і, якже не пластової нескромности, щоб за всяку ціну бути, чи радше, видаватися бодай у власних очах, вищим від інших. Тому говорити про якусь окрему ідеологію нашого Загону, чи будь-якого іншого куреня, а то й навіть Пласту не приходиться.
З уваги на те, що відрізняє нас від інших куренів, є не наше ідеологічне “вірую”, але наш ориґінальний устрій і наш ориґінальний побут. А все інше залишається в нас таке саме, як є, чи повинно бути в усіх куренях у цілім Пласті. І тим-то наш Пласт є сильний, і тим-то ми всі є тільки складовими частинками єдиної, спільної, не тільки на папері, але й на ділі, організацією, і в тім саме її і наша сила. Коли б ми стали шукати собі окремої ідеології, чи окремої засадничої мети, підкреслюю: засадничої, бо менші - можливі і навіть потрібні для окремих куренів. Окремі акції поминаючи їх конкретні здобутки, об’єднують курені, бо спільна праця більше об’єднує, як спільна розвага, - тоді ми скоро розійшлись би в різні ідеологічні чи псевдоідеологічні напрями та створили б стільки окремих організацій, скільки в нас куренів. І тому великі й засадничі акції ведемо спільно, цілим Пластом, чи навіть цілим українським народом. А тільки менш засадничі припадають в уділі нашим окремим куреням. Очевидно, наші курені, як ланки одної пластової організації, мають і мусять включатися в ці загальні акції і їх вести як назовні, так і внутрі куренів. А те, що є окремим в житті та існуванні куренів - їх устрій і їх побут - те й залишається особливістю куренів і то особливістю дуже побажаною і прямо невідхильною в таких організаціях, як Пласт.
Різноманітність - в єдності, свобода - в дисципліні - оце наше гасло, оце наше мірило в справах курінних особливостей, оце розв’язка в питанні взаємовідносин куренів і цілої пластової організації.
Одна з головніших особливостей пластової системи виховання і пластової школи характерів (чи це не основне виховне завдання Пласту, чи треба шукати “вищих”, оригінальніших?) полягає в тому, що “тверда” наука проходить серед радісного та живого настрою. І коли ми в нашім літнім віці все ж не хочемо дозволити переписати себе з активних пластунів на пластових приятелів і емеритів, то й мусимо зберегти в собі той юнацький настрій, який вів нас 20 років тому на юнацькі забави і пригоди. Тоді мусимо цінити і те чарівне, яке ми плекали в наших гуртках і куренях. І так прийдемо до ціни для нашого окремого устрою, для нашого окремого курінного побуту. І тоді ці речі з усіми побічними, але конечними реквізитами у формі козацьких клейнодів, кованих поясів, січових печатей з одного боку, і з історичними побутовими формами нашого внутрішнього співжиття з другого, всі вони будуть для нас немудрою “забавою в військо” та й не будуть нас обурювати, мовляв, як ми можемо завертати собі голову такими неповажними речами, коли стільки чорної праці жде на нас на національному та загальнопластовому полі. Так, якби одно й друге себе виключало. А воно ж навпаки собі допомагає, бо чим більше зжитий і суцільніший курінь, тим більше від нього слід сподіватися виконання національних і пластових обов’язків.
А побіч цієї засадничої проблеми, яка вже не раз і не два ділила нас непотрібно на два дискусійні табори, нам треба зважити ще другу проблему на практиці не менш важливу. Оце вже сьогодні, а куди більше завтра, при повнім розпорошенні куреня, нам прийдеться жити окремо і тоді ніякі прямі спільні акції нашого Загону не будуть можливими. Чим тоді залишиться наш Загін, яке буде його основне призначення? Знову можуть бути поділені думки в нас, але мабуть загал погодиться з поглядом, що тоді на чоло мети нашої курінної організації висунеться завдання бути куреневі сторожем добрих моральних і національних обичаїв в дусі пластового закону і стилю життя наших членів та промотором їхньої активности на всіх полях національної, а зокрема, пластової роботи. Чи знову тоді нам, одному з численних й до того ще війною та залізною завісою страшенно прорідженому куреневі, шукати якихось історичних і неповторних завдань і хитати скептично головами, коли ми не беремося до таких справ, але зміцняємо наш зв’язок та посвячуємо клейноди?
А побіч того: плекання давньої дружби, плекання прямо родинного життя між братчиками та їх родинами - це одне з основних питань внутрішньокурінної тематики.
Так доходимо до можливо точного і позбавленого всяких неясностей, прикритих, звичайно, великими словами, визначення скромних завдань наших сеньйорських куренів, втім і нашої дорогої “Червоної Калини”. Тут і головна програма нашої праці на наше майбутнє життя. Коли б прийшлося ще раз визначити її, то я на швидку руку поставив би три пункти, замкнув би її в трьох точках, які очевидно можна доповняти, а то й корегувати. Наші внутрішньокурінні завдання такі:
1. зберігати добрі національні і пластові обичаї братчиків та брати активну участь в національнім і пластовім житті;
2. плекати дружбу поміж братчиками та їх родинами і взаємно собі помагати навіть коштом особистих жертв і трудів, що з уваги на чужину набирає особливої ваги;
3. розбудувати все те, що веде до обох названих цілей, а, зокрема, усуцільнювати курінний зв’язок окремими акціями та окремим устроєм і внутрішнім побутом. Все інше знайдемо в громадських та загально пластових організаціях, їх моральних і організаційних кодексах.

Наш Загін не осягнув свого полудня
І тут виринає ще пару думок, зокрема тепер, на порозі нашого 25-ліття. Хоч вже майже чверть віку за нами, то наш Загін ніколи не осягнув свого полудня. З усіх сеньйорських куренів, мабуть “Лісові Чорти” єдині, зуміли повністю розвинутися й тому вони мають своє виразне, яке відрізняється від інших куренів, обличчя. Наші молоді роки й зовнішні обставини, про які можна б багато говорити, а які нашу увагу вже тоді, при основуванні Загону спрямовували на інші, некурінні шляхи, не дозволили нам докінчити розпочатого процесу оформлення Загону і ми так і зупинилися на половині дороги, з якої прийшлося рушитися щойно пару літ тому, і то на чужині у поважному віці і в якже змінених обставинах. Тому перед нами на внутрішньому організаційному фронті стоїть завдання відновлення пережитого, і вже куди призабутого. Але в силу вищесказаного наша віднова мусить бути - розбудовою. І тут же виринає друга, не менше важлива проблема такого самого внутрішнього порядку. Ми будували “Червону Калину” тоді, коли й самі були далекі від розважливого полудня нашого життя і життєвого досвіду. Без юнацької фантазії не було б куреня, але сама фантазія не творить більших цінностей. Дійшовши до полудня ми повинні поєднати з давньою фантазією і розмахом 25-літньої минувшини зрілість нашого нинішнього віку.
Звідси - другий постулят у нашій відбудові куреня. Вона не може бути лише доповненням і розбудовою, але і коректурою того, що не зазнало проби часу і проби нашого віку.
До цих двох проблем, які треба признати, нерідко ділять нас на два протилежні табори з різними оцінками не тільки проробленої чималої роботи, але й різними поглядами на майбутню працю, додаються ще менші, про які, з уваги на важливість двох попередніх, сьогодні тільки згадаю кількома словами. Це питання чисельної розбудови Загону і то, не тільки шляхом притягнення до нього виключно стрийських земляків, але й інших цінних під моральним та інтелектуальним оглядом пластунів, і питання зміцнення внутрішньої дисципліни, яка з розпорошенням буде виявляти тенденції надмірної лібералізації, та проблема нових метод зв’язку і вибору легального проводу Загону.
Закликом передумати сказане, яке не буде таким новим для братчиків, бо про те вже була мова в “Посланні” та при зустрічах Загону, передумати та винести зобов’язуюче рішення, на яке могла б свобідно спиратися нова Старшина для розбудови Загону і його внутрішнього зміцнення, закінчив “Босняк” свої міркування на тему майбутнього Загону. Притім він відзначив справді демократичну настанову Загону від його заснування і висловив надію, що такому чи іншому вирішенню більшости Ради підкоряться й ті, які евентуально, з ними не будуть згідні, а розбіжності поглядів залишаться в межах куреня.

В горнилі змагання виковується єдність...
З основною опозицією проти поглядів “Босняка” виступив “Мортик”. Він невдоволений ні з повоєнної постави більшости наших сеньйорів, ні з постави більшости наших братчиків. Вимагає від них строгішої самодисципліни, більшої відданости пластовій ідеї, послідовнішого виконування пластового закону та більшої активности в громадському й пластовому житті.
Відносно сеньйорських куренів не виключаючи “Червону Калину” він ставить вимогу відложити набік курінні справи та імпрези, а присвятити весь час, засоби та енергію загальногромадським та загальнопластовим справам, зокрема справі пластового видавництва та виховній справі серед новаків і юнаків. З уваги на те, він протистоїть всім заходам теперішньої Старшини, точніше, “Босняка”, спрямованих на розбудову Загону. Він не схвалює ні придбання клейнодів, бо гроші видані на них можна було спожиткувати на інші, загальнопластові цілі, наприклад видавничі, ні не схвалює придбання парадних поясів, бо вони не відповідають пластовій скромності, не подобається йому й публічне посвячення клейнодів, бо це виключно курінна справа. - Як братчики “Червоної Калини”, так і більшість сеньйорів любуються в ношенні однострою, забуваючи, що однострій - добра розривка і приємність для дітей і неповажних людей - сказав “Мортик”.
Критично відноситься він і до збільшення числа членів куреня, як сеньйорами, так і доростом. Вони не зжиються з нами, і тому нам з них не буде користі. А втім, при доборі членів, треба бути дуже обережним. У дискусії над завданнями Загону, як в усній так і в “Посланню” постійно підкреслюється самодопомогу членів Загону, як засадничу справу. Забувається притому, що це є виявом крайнього самолюбства членів куреня, бо нашим першим і головним обов’язком дбати про загал, а не про поодиноких його членів. Врешті, не подобаються “Мортикові” нові устроєві зміни, які відбігають від первісних форм прийнятих десятиліттями передніше та засвоєних довголітнім уживанням. Йому зовсім не до вподоби віджиті устроєві і побутові форми козаччини, а тим менше гетьманщини з її аристократичним настановленням. Також противиться уживанню бароккової козацької мови, яка не була і не є мовою народною й тому йому видається неповажним застосування тої мови в нашім листуванні та виданнях. Закінчуючи свої міркування “Мортик” висловив свій скептицизм у корисність змін, введених до Загону “Босняком” та радив зосередити всі сили та фонди Загону на працю поза Загоном, яка потребує і людей і грошей. Поза його міркуваннями залишилося багато питань широко з’ясованих “Босняком”.
У дальшій дискусії забирали голос сливе всі братчики присутні на Раді. Признаючи рацію “Мортикові”, що сеньйори нашого часу не завжди додержують постави, яку їм наказувало б понад двадцятьлітнє життя в Пласті, признаючи потребу більшої активности для загальногромадських і загальнопластових справ, вони однодумне хоч різними словами, висловилися проти недооцінювання ваги куренів і позитивно оцінювали заходи “Босняка” та дотеперішньої Старшини для розбудови Загону. Зокрема, висловилися за устроєвими реформами та опертям їх на козацьких зразках, по змозі історично вірних. Позитивна оцінка здобуття клейнодів та їх прилюдного посвячення була провідним моттом голосів більшости дискутантів.
Головним речником дискутантів, як третій у суперечці “Босняк” – “Мортик”, був “Дзюньо”. До названих вгорі полемічних арґументів він додав ще заувагу, що постійне перебування “Мортика” в рядах Головної Пластової Старшини відтягнуло його від праці в Загоні й він видимо від нас відчужився. Та одна справа праця в проводі, а друга - інтимність курінної дружби, якої ніколи нікому не заступить ніяка установа, тим більше, що приязнь поміж нашими братчиками є така довга і така сильна, що вони готові багато пожертвувати один для одного. Мимо наших недотягнень ніхто з наших побратимів у важкій пробі останніх десятиліть не знеславив пластового прапора та не приніс неслави ні Пластові ні, зокрема, Загонові. Тому немає підстави до надто гострої критики загалу сеньйорів втім і наших братчиків. Часи наші такі важкі, що не дозволяють на таке зразкове виконання обов’язків, яке в мирних часах було б самозрозумілим і зовсім неважким. Апелем до обох провідних членів Загону, щоб вони узгіднили свої погляди та спільно намітили напрямні Загону на дальші роки, закінчив “Дзюньо” свої міркування, підкреслюючи ще важливість цього порозуміння з уваги на наше близьке розпорошення.
Під кінець дискусії ще раз забрав слово “Босняк”. Він сказав, що радіє виразним з’ясуванням “Мортикових” поглядів перед Радою, бо вони дозволять загалові братчиків сказати виразно і без обиняків по-якому бути нам в майбутньому. Його намагання оживити Загін, який стільки літ спав сном блаженним, забрали і дальше забирають в нього стільки дорогого часу, що було б великою шкодою, коли б його праця не знайшла апробати, і то повної апробати, загалу Загону. А втім був уже найвищий час на виразне і ясне поставлення питання, чого не було до того часу поза спорадичними практичними справами. А була це змога зробити й поділитися з власними поглядами зі загалом хоч би при помочі “Послання”.
Визнаючи засаду, висловлювану нераз і не двічі навіть на цім загальнім пластовім з’їзді Начальним Пластуном та іншими чоловими пластовими провідниками, що основою розвитку пластової організації є її фундаментальні ланки-курені, він уважає фатально помилковим погляд “Мортика” про зайвість всякої курінної, поважнішої роботи, та витрати всякої енергії й коштів на курінні справи. Коли б піти його слідами, тоді в короткому часі курені замінились би на “арбайтсайнзацкоммандо” і поза гарівкою не було б для них іншої рації існування. По цім в дуже короткім часі вони розпались би.
Також рішуче противиться виникненню з пластових куренів, навіть сеньйорських, всякої романтики, до якої зачисляє весь наш козацький побут враз з печатьми січовими, клейнодами, які є вірною копією оригінальних козацьких клейнодів, кованими поясами, “Посланнями” писаними в гарній і лицарсько-чемній мові верхнього шару та літератури другої доби української державности.
Закид аристократичности того устрою, невірний історично і неповажний тематично. Так само повинні викликати застереження, а то й обурення монархічні основи з цісарями, князями Ревуцькими на Мошковичах, графами фон габе нікс на Старих Солях чи з баронами на Щавниці гербу Труба. Це ж і є та сама, така корисна, пластова чарівність, пластова романтика, тільки в іншій, ще ріднішій нам, бо українській історичній формі. Увага “Мортика” про самодопомогу поміж членами одного куреня та про шкідливість зовнішніх виступів, наприклад, вживання пластового однострою тощо, вважає страшним, неприродним, нежиттєвим і що найважніше - шкідливим доктринерством, яке не тільки нічого не має спільного з Пластом, його життєрадістю, духом же