Історія - На рідних землях: Мій шлях до Калини

Мій шлях до Калини
Олег Климчук

Для мене Пласт майже одночасно почав асоціюватися із Загоном “Червона Калина”. І ось чому.
У Луцьку чи, як колись писали “Луцькому”, відродження Пласту почалося на одних із зборів Луцької філії “Товариства Лева” у грудні 1989 року. Осередок товариства нараховував тоді майже 15 людей різного віку та інтересів, об’єднаних однією метою – щось зробити для молоді міста і Волині. Четверо молодих людей – Олег Покальчук, відомий вже на той час як літератор і бард, Світлана Кирилюк, Віктор Мачинський та Лука Кумановський – всі члени “Товариства Лева”, організували вечір, присвячений пам’яті Василя Стуса. Покальчук був у пластовому однострої, а троє його товаришів у тому, що його здалека нагадувало. Після того вечора організувалася чисельніша група прихильників Пласту, серед яких був і я. Якогось січневого чи лютневого дня вже наступного 1990 року ми з Олегом Покальчуком поїхали до Львова. Він їхав на сходини КП, а я – познайомитися з деякими пластунами, дехто з яких мав уявлення про “Червону Калину”. У автобусі, щоб скоротити час, Олег Покальчук розповів мені про загони, що діяли у Пласті, і серед них про “Червону Калину”. Історія створення Загону зацікавила мене, сподобалася емблема, фотографія, знамена. А коли довідався, що Загін влаштовує СВТ, то вирішив більше дізнатися про “Червону Калину” і згодом написав листа на ім’я отамана про те, щоб мене прийняли в прихильники Загону.

На той час дійсними членами та прихильниками вже були Олег Покальчук, Наталка Літковець, Роман Шиприкевич (псевдо “Беркут”), Андрій Кирчів, Славко Збитковський, Володя Русанов, Юрко і Юля Барчуки, Анничка Годомська (“Голка”), Ярка Лизун та інші.
Першим справжнім українським “калиняком” був Олег Покальчук. За його словами він вибрав “Калину” з декількох причин: по-перше, Загін був не канадським, а американським, по-друге, його створювали славні особистості нашої історії, а по-третє, в Україні на той час Загін ще не був відроджений, і тут було досить простору для роботи. Багато юнаків і юначок шукали застосування себе в пластовій роботі, багато шукало нових, мало тоді ще відомих куренів, а “Червона Калина” був саме такий – новий і динамічний, бо організовуй СВТ, і до нього горнулася соціально і фізично активна молодь.
Згодом у Львові напередодні Великодня 1991 року у готелі “Дністер” відбулася перша велика організаційна зустріч з Влодком Воловодюком, тогочасним Отаманом Загону “Червона Калина”. Шкодую, що сам не був, бо не встиг доїхати з Києва, де я тоді був у відрядженні. Через відсутність квитків на потяг з Києва до Луцька, додому я мусів їхати через Брест у Білорусі. Надіслав у Львів лише телеграму з якоїсь станції і привітав “калиняцьку” раду. А Рада добре дала собі раду, і мова на ній уже велася про СВТ - 91.

На тлі швидкого на той час росту “Лісових Чортів”, “Чорноморців”, а згодом і “Бурлаків”, виникнення дивного “Целібат Мурлик”, “Червона Калина” вигідно вирізнялася ідеєю СВТ – цього не робив ніхто. Перший табір СВТ, проведений літом 1991 року, переконав, що “Калина” взяла добрий старт – було понад 89 учасників.

Згодом дякуючи ініціативі Володимира Русанова, який від 1991 року організовував щороку мандрівний табір “Заграва”, Загін почав з часом фінансувати і ці табори. То ж сьогодні мандрівний табір “Заграва” теж повноправно вважається “калиняцьким”. Ці табори не мали багато учасників, бо вимагали від таборовиків великої фізичної вправності. То ж кількість учасників, як правило, була 10 - 15 осіб зі складу старшого юнацтва. Тривалість табору “Заграва” була в середньому 10 днів. Це постійні марші, нічні вправи. Учасники йшли місцевинами північної Волині і Полісся, де у 1942 - 47 роках діяли групи УПА - Північ. Крім цього пластунам вдалося впорядкувати кілька могил воїнів УПА.

Певні ознаки кризи в Пласті в Україні, на мою думку, почали відчуватися десь в 1995-96 роках. Молодь зрозуміла, що державі Пласт і пластуни за великим рахунком не потрібні. Підтримка пластового руху часто була нецентралізованою і просто формальною. Багато старшого пластунства відійшло від Пласту, бо чимало часу відбирали праця і сім’я. Погіршився загальний рівень життя в Україні, підскочили ціни. Стало менше таборів, менше учасників. “Калину”, на жаль, проблеми також не минули. Сьогодні ситуація поступово внормовується, у Пласті залишилися ті, які насправді віддані ідеї і люблять цю справу. Виникають нові осередки у східних теренах України і я вірю, що “Червона Калина” там теж проросте.