Історія - Рідними плаями: 2-ий Загін

Загін “Червона Калина”
Ярослав Падох 

Думка заснувати в Стрию старшопластунський курінь виникнула в часі великих днів, що їх пережив стрийський Пласт в часі другої обласної пластової зустрічі під скелями Бубнища 2-6 серпня 1925 р., коли проголошено 5-ий курінь ім. кн. Ярослава Осьмомисла першуном всього Пласту, переможцем цілорічного змагання за пластову справність. На цій зустрічі співосновник Пласту скавтмастер, недавній сотник УСС й полковник СС, Іван Чмола, заохотив учасників зустрічі утворювати старшопластунські з’єднання. Після цього члени гуртка 5-го куреня “Пугачі” гімназисти восьмої кляси, хоча ще рік мали провести в гімназії, вирішили заснувати в Стрию окремий курінь УСП, початково без назви, й осінню внесли прохання до ВПК про потвердження куреня й призначення йому порядкового числа. В грудні того року курінь потверджено й надано порядкове число друге.

З часом засновники погодилися, щоб його патроном обрати славного козацького полковника Івана Богуна. В цьому проявилося бажання зв’язати курінь не настільки з традиціями останньої державної доби України, як з повстанням Богдана Хмельницького, тобто збройною повстанською боротьбою за державність.
Допоміжною мала стати традиція останніх визвольних змагань від УСС до УГА. Згідно з цим, курінь перейняв опіку над горою Маківкою, місцем першого після століть бою з окупантом України. Щорічні відвідини гори Маківки ввійшли в обов’язок і традицію куреня, а далі суспільности.

Ця назва полк. Богуна задержалася до 1928 р., коли-то на другій курінній раді, яка відбулася у Львові в Академічнім Домі 21-го жовтня проведено основну дискусію над ідеологією куреня, його устроєм й стилем внутрішнього побуту. Ярослав Рак запропонував, щоб перейменувати курінь на “Курінь ім. бою на Маківці”. Присутній на раді Степан Охримович, який на початку того року перейшов з куреня “Лісових Чортів” до 2-го куреня, запропонував куди ширшу назву, а саме Загін “Червона Калина”. Як слово “Загін”, так і “Червона Калина” - пісня, яка постала в часах Хмельниччини, нав’язували до ширшої історичної доби й до збройної боротьби за державність. До цієї назви достосовано й деяку термінологію. Команда куреня стала “Штабом Загону” (згодом “генеральною старшиною”) під проводом Отамана, а зверхником, сторожем тривалости Загону і його леґальности, а то й у потребі - контрольним чинником над Отаманом і його штабом, став обраний на все життя Січовий Дід (раніше невластиво званий “осавулом”). У опрацюванні побуту й звичаїв та церемоніалу у внутрішньому житті Загону, крім С. Охримовича відограв важливу ролю член куреня, науковець і діяч Євген Юлій Пеленський.
Для збереження 15 імен - засновників подаємо їх тут в поазбучному порядку: Юліян Гошовський – “Мак”, Осип Грицак – “Камізелька”, Володимир Ерденберґер – “Дуко”, Омелян Івасик – “Мелько”, Осип Карачевський – “Юзик”, Володимир Калинович – “Сват”, Петро Калитовський – “Пусто”, Олександер Кот – “Кіт”, Осип Лєх, Степан Новицький – “Спец”, Володимир Ничай – “Крокодиль”, Євген Юлій Пеленський – “Банєк”, Богдан Петріна – “Бодьо”, Богдан Рак – “Дада” і Орест Шпіцер – “Орися”. Більшість з них в Стрию на ділі були юнаками, а справжніми старшими пластунами стали щойно на весні 1926 р. після матури.

В наступні роки юнаки з 5-го куреня переходили до 2-го старшопластунського куреня щойно по матурі. Тому 1926 р. до цього куреня не прибули ніякі нові члени; щойно рік пізніше, в травні 1927 р. прибуло нових 15 матуристів, а саме: Степан Бандера – “Баба”, Роман Ерденберґер – “Пурцель”, Остап Каратницький, Степан Мішкевич – “Капуста”, Володимир Найда, Ярослав Падох – “Босняк”, Ярослав Рак – “Мортик”, Іван Стефанків – “Заєць”, Осип Тюшка – “Пінка”, Степан Янів – “Комар”, Богдан Чехут – “Марко” (здав матуру раніше), Роман Щуровський – “Щур”, Осип Ґіба та з-поза Стрия Малюца й Осип Гаврилюк – “Дараба”, які швидко залишили курінь.
В наступному 1928-му році, до куреня прибуло ще 12 нових членів, а саме: Гриць Барабаш – “Машинка”, Остап Верхола, Олекса Гасин – “Лицар”, Петро Ґресько – “Шустка”, Володимир Дармохвал – “Слон”, Павло Клим – “Кньоб”, Гриць Мельник – “Прищіпка”, Богдан Озінкевич, Степан Охримович – “Охрим”, Мирослав Петріна – “Когутик”, Михайло Поточняк – “Палеолог”, Остап Савчинський – “Медвідь”. Степан Охримович перейшов до куреня від “Лісових Чортів”, а Поточняк повернувшись з польського війська, в якому закінчив офіцерську школу. До тогорічних матуристів не належав також Володимир Дармохвал. В роках 1929-1930 прибуло ще 23 нових членів: Олекса Бандера, Степан Ґеник-Березовський – “Цюмак”, Роман Винницький, Богдан Галайчук – “Гак”, Іван Галій – “Мшана”, Гриць Гасин – “Мацько”, Михайло Грищишин – “Еліда”, Гриць Кухар, Володимир Левицький – “Вовк”, Ярослав Петеш, Ярослав Рудницький – “Калмик”, Петро Савчинський – “Старший Брат”, Ярема Савчинський, Ярослав Салдан – “Яро”, Петро Салдан – “Нурмі”, Володимир Салдан, Лев Сенишин – “Факір”, Ярослав Спольський – “Майлянд”, Роман Яримович – “Кера”, Дмитро Яців, Микола Ценко –“Рамзес”, Степан Чехут і Теодозій Охримович – “Дозьо”. Разом до розв’язання Пласту в вересні 1930 р., тобто до часу війни, було всіх членів старої “Червоної Калини” 64, бо хоч курінь був активний до 1932 р., нових членів не приймав. Додати б, що за ввесь час існування куреня виступило з нього шість членів, в цьому два, які не були стриянами.
Швидко після першої матури, весною 1926 р. члени куреня почали роз’їжджатися на вищі студії, й так утворилися три централі життя і діяльности куреня: Стрий, Львів і Краків. Найбільше членів під час студій перебувало у Львові, і цей осередок був найактивніший. У Кракові студіювало не більше десятка членів, а в Стрию залишилися ті, які не мали змоги студіювати, або які доїздили до Львова на студії, мешкаючи вдома. Крім винятків, щороку відбувалась курінна рада, звичайно у Львові. Зате Стрий був центром вакаційної активности. В ньому плянувалося спільні прогулянки, табори, публічні громадські виступи, тощо. Головним пластовим заняттям стрийського осередку була допомога місцевим юнацьким куреням у виховній праці та допомога в активності місцевого коша й верховинської, стрийсько- дрогобицько - самбірської округи, з якою з доручення ВПК зразу (мабуть з 1924 р.) відала Марія Середницька, як зв’язкова, а згодом (1928) центр перенесено до Дрогобича. Секретарем округи в той час був автор цього нарису.
Львівський осередок вів живу працю в Пласті та в ширшій громаді. Зв’язковим 5-го куреня ім. кн. Святослава Завойовника у Львові був Володимир Ерденберґер, при активній допомозі якого, курінь здобув першенство у пластових крайових змаганнях в 1927 р., друге після 5-го куреня в Стрию, який став першуном в 1926 р. Зразу львівський осередок включився як самостійний гурток у працю осередку УСП ім. Федя Черника, але скоро, як створилися нові курені УСП, почалося поміж ними змагання у пластовій і громадській роботі. Члени 2-го куреня допомагали також в референтурах ВПК й, зокрема, були дуже активні в спорті.

Краківський осередок, хоча і нечисленний, був дуже активний в житті українських студентів, зорганізованих в Українській Студентській Громаді, яка леґально існувала в межах Ягайлонського університету в Кракові. При Громаді в 1926 р. зорганізовано окремий старшопластунський курінь ім. Пилипа Орлика, який офіційно називався “Пластова Секція УСГ”. Цей курінь об’єднував приблизно 70 членів, в тому числі 30 жінок. Щотижня відбував сходини, часто влаштовував прогулянки, Свята Весни, тощо; мав бібліотеку пластової літератури, і навіть хор. Курінь опікувався молоддю українських заточенців і дбав про їхню українізацію. Одним із основників цього куреня був член Загону “ЧК” Володимир Ничай, який належав до його команди до часу, коли його обрано головою Громади. Курінними були: Євстахій Войтович, Антін Жуковський, Мирослав Завицький, Степан Брик, Андрій Боринець, а останнім - Микола Климишин. Автор цього нарису був курінним у академічнім році 1930 - 1931, а Гриць Кухар в 1932 - 1933. Курінь проіснував леґально, як Секція Громади, до 1933 р. Внаслідок розв’язання Пласту Сенат Ягайлонського Університету провів слідство й наказав управі Секції розв’язатися впродовж трьох тижнів. Курінь перейшов у підпілля. Але, коли в червні 1934 р., після вбивства польського міністра Пєрацького арештовано курінного Миколу Климишина і 22 інших студентів під закидом причасности до вбивства та членства в ОУН, курінь перестав існувати. Так краківський курінь пережив загальне розв’язання Пласту восени 1930 р. леґально три, а нелеґально ще й четвертий рік. Із членів 2-го стрийського куреня УСП були активними цього краківського куреня такі старші пластуни: Володимир Ничай, Ярослав Спольський, Степан Мішкевич, Гриць Кухар, Остап Верхола, Остап Савчинський, Ярослав Падох, зі стрийських пластунок - Марійка Охримович.
Загін дбав про щорічні прогулянки, зустрічі й табори, щоб у крузі братчиків підсумовувати виконані обов’язки, та плянувати нові й, що не менш важливе, зміцнювати дружбу.

Перший публічний виступ Загін мав під проводом Є. Ю. Пеленського на другій окружній зустрічі Верховинської Округи на Зелені свята в 1926 р. в Підбужі. Наступного, 1927 року, Загін підготовив 3-тю Зустріч тієї Округи у Волі-Довголуцькій, в маєтку сенатора Остапа Луцького, а в 1928 р. узяв участь у Святі Весни Стрийського Коша в Олексичах. В 1929 р. в часі Зелених свят Загін зорганізував зустріч із закарпатськими пластунами, в якій на горі Пікуй узяли участь Степан Охримович, Ярослав Рак, Осип Грицак і Михайло Поточняк. Закарпатці принесли шість шатер, закуплених у Чехословаччині за гроші Загону, і відтоді Загін мав найкращі шатра та користав з них на всіх прогулянках і зустрічах.
В тому самому 1929 році, починаючи від 1 - го липня, відбувся 3-тижневий мандрівний табір Загону по Ґорґанах і Бескиді, в якому взяли участь Степан Охримович, Володимир Ерденберґер, Степан Бандера, Богдан Чехут, Лев Сенишин, Осип Грицак, Ярослав Падох, Євген Ю. Пеленський, Роман Яримович, Ярослав Петріна, Остап Каратницький, Степан Янів, Іван Галій, Степан Ґеник - Березовський, Михайло Грищишин, Осип Карачевський, Степан Новицький, Остап Верхола, Остап Савчинський, Володимир Дармохвал, Ярослав Спольський, Іван Стефанів і ін. Траса вела крізь табір на “Соколі”, Високу, Ігровище, Сивулю, Кливу, Попадю, Спіскову, Яворову Кичеру, де відбулася чергова зустріч із закарпатськими пластунами та пластунками з Праги, а дальше на Мшану, Яйце, Людвиківку, Маґуру, Либохору, Маківку. Гумористичний опис цієї мандрівки знайде читач у спогаді Богдана Чехута – “Марка” п. н. “Мандрівний табір”. На Спісковій частина табору відділилася й понесла одержану від закарпатців підпільну літературу до с. Підлютого. На цій мандрівній прогулянці обговорювано устрій та “Вольності й привілеї” Загону за проектом Ярослава Падоха. На Маківці 4 серпня відбулася, як щороку, панахида на гробах УСС і зустріч із цілим стрийським кошем. Проводив табором Ярослав Рак.

Рік пізніше, у 1930 р. відбувся перший місцевий одномісячний табір Загону, а водночас перший постійний табір старшого пластунства взагалі, коло села Крушельниця під горою Парашкою, який тривав від початку липня до початку серпня й закінчився традиційним маршем на Маківку та відправами на гробах поляглих УСС. Комендантом був Я. Рак, бунчужним Ст. Новицький, писарем і референтом ватр Я. Падох, кухарем - В. Ерденберґер, референтом піонерки та таборовим лікарем був ветеринар Б. Чехут, реф. тереново-військовими були О. Карачевський і М. Поточняк, а дириґентом Я. Рудницький. В таборі взяло участь 28 членів Загону, серед яких були С. Бандера, П. Савчинський, Я. Петріна, В. Дармохвал, І. Стефанів, Г. Барабаш, Р. Яримович, Г. Мельник, О. Івасик, Я. Салдан, І. Галій, Л. Сенишин, О. Савчинський, Я. Савчинський, Є. Ю. Пеленський, О. Каратницький, Ст. Ґ. Березовський, Я. Спольський. Крім звичайної таборової програми багато уваги присвячено розбудові Загону, устійненню його устрою, звичаїв і церемоніялу, а найбільше плянуванню дальшої праці, не передчуваючи, що за декілька тижнів (точніше 26 вересня 1930 р.) польська влада розв’яже Пласт. Після закінчення табору Загін помаршував на Маківку, де довідався про напад на поштовий амбулянс коло м. Бібрки й смерть пластуна Пісецького, що було використано для розв’язання Пласту.
Таборове життя навесело описане у спогаді Остапа Савчинського - “Медведя” п. н. “Табір Загону в Крушельниці”.
Зберігаючи засоби безпеки відбулося потаємно приспішене посвячення прапора Загону, про що вже була згадка раніше. Прапороносцем обрано М. Поточняка. Всі братчики склали присягу на прапор “Не принести сорому українській землі”. Цей клич був вигаптуваний на прапорі.

Посвячення відбулося у полудні, коли ще не було небезпеки появи поліції. Історію виготовлення прапора і його посвячення описав Володимир Ерденберґер - “Дуко” у спомині “До історії прапора Загону “Червона Калина”. (Див. “Спогади”)
Вечером відбулася Генеральна Рада Загону, на якій обрано генеральну раду - штаб Загону, а тому що Степан Охримович, обраний на Раді 1928 р. Січовим Дідом, перебував у в’язниці, на час його ув’язнення обрано наказним Січовим Дідом Богдана Чехута. Наступного дня відбувся на стрілецьких могилах на Маківці молебень при великому здвизі народу, після чого Загін повернувся додому.

В тому останньому році легального пластування Загін в січні взяв несподівану для молодят численну участь у вінчанні Є. Ю. Пеленського з пластункою з с. Нежухова Іриною Винницькою.

Ось як описав цю подію Володимир Ерденберґер – “Дуко” :
“У січні 1930 року в часі різдвяних свят відбулося перше весілля в Загоні. У подружні зв’язки вступав перший курінний отаман Євген Пеленський - “Банєк”. Він брав за дружину старшу пластунку Ірину Винницьку, бувшу юначку 8 - го куреня кн. Ольги в Стрию, а тепер студентку фільозофії у Львові. Шість кілометрів переїхали червонокалинівці великим драбинястим возом нашого братчика “Мака” до села Завадова. Там жили батьки молодої - директор тамошньої школи. Була холодна морозна днина. Безлисті дерева і кілька темних ялиць цікаво з вітром перешіптувалися над маленькою дерев’яною церківцею, де переходили радісну хвилину молодята. У похмурне пообіддя в сумерку кадилом намиченої - скромненької святині, при догоряючому світлі воскових свічок, перед вівтаром святих, стояла пара на переході в нове життя. Позаду члени родини та кілька селянок в кожухах. Раптом сухий скрегіт відчинюваних дверей як на команду повернув до себе хустками зав’язані голови цікавих селянок. Дещо таємничо зашорохтіло і тихо увійшли два довгі ряди пластунів в одностроях. Дві лави уставилося до себе лицями і святочно чекали на торжественний перехід молодят. “Банєк” нічого не знав про заміри друзів; як тільки покінчалися церемонії досмертньої зв’язи, які довершив батько нашого Охрима парох Завадова, відвернувшись від престолу опинилися між двома шпалірами молодята. Кріпко стискалися лівиці і плакала молода, батьки і в хустках селянки”.

В серпні того року Загін виступив на великому кооперативному святі в Журавні. А після того 26 вересня розпочалася відома пацифікаційна акція польської поліції й війська та ліквідація Пласту.
Крім літніх таборів Загін, подібно як юнацькі курені стрийського коша, плекав лещатарство й влаштовував у Славську зимові табори та брав участь у щорічних лещатарських змаганнях.

Також під час року члени Загону плекали спорт, зокрема легку атлетику і продовжували брати участь у всіх спортових змаганнях у Львові й у Стрию. Передовими змагунами були Богдан і Ярослав Петріни, Остап Савчинський, Богдан Чехут і інші. Загін зорганізував змагання у відбиванці й перші роки мав першорядну дружину. Загальнопластові змагання у відбиванці перервало розв’язання Пласту. Ще донині “Лісові Чорти” винні Загонові відплатні змагання, чого їм Загін не може забути, бо перші змагання з ними несподівано програв. В анналах Українського Студентського Спортового Клюбу у Львові Загін записаний як основник Клюбу та його найкращий член.

З іншої діяльности варто згадати всякі імпрези і виступи для здобуття т. зв. пластового заробітку. Велику зручність та ініціятиву в цій ділянці виявив Степан Бандера, який як кількалітній скарбник Загону, продукував за допомогою членів Загону, що жили у Львові, невеличкі срібні пластові відзнаки, які мали великий попит та приносили чималий зиск. Також Загін купив невеликий фільмовий проекційний апарат й висвітлював короткометражні фільми для ширшої публіки за оплатою. Пластовий заробіток Загону включав пакування цинамону для “Народної Торгівлі” і т. п.
Засобом дружнього зв’язку в межах Пласту і зі ширшим громадянством були “пластові балі”, які вимагали багато праці, зате приносили багато радости й грошей. Особливо, атракцією були пластові “формальні балі”, на яких обов’язували смокінґи й фраки. Такий баль у Стрию в лютому 1930 р., на який заанґажовано добру львівську оркестру, зібрав у залі Народного Дому не лише все місцеве громадянство, але й зі сусідніх повітів. Таємницею успіху була участь десятка студентів зі Стрия і Львова, потенціяльно бажаних кандидатів на подружжя...
А грошей було потрібно то на закуп шатер, то на зимовий виряд, зокрема лещата, висилку спортових дружин на змагання у Львові та на великий плян набуття пластового дому в Стрию і ін.

Злопам’ятний вересень 1930 р. поставив всьому цьому кінець, разом із ліквідацією легального Пласту.
Вже була згадка про те, що Загін уважав за перший свій обов’язок працю для Пласту, зокрема виховання юнацтва, а з часом і новацтва. Члени Загону до 1930 р. допомагали вести, як зв’язкові, пластові юнацькі курені, а щобільше - закладати нові. Велику поміч дав Загін для утворення прегарного позашкільного куреня в Стрию, а саме 17-го УУСП “Запорожці”, а також поміг у заснуванні куреня “Селопласту” в Добрівлянах.

Не легко з п’ятдесятилітнього віддалення, без ніяких архівів, які загинули у війні та внаслідок окупації Галичини німцями й сов’єтською владою, встановити точні дати Генеральних рад, а навіть обраних ними генеральних старшин Загону. Зокрема, невідомо точно, коли відбулися основуючі сходини для заложення старшопластунського куреня в Стрию. Перша нарада, без сумніву, відбулася на другій обласній зустрічі в серпні 1925 р., основуючі збори, мабуть, у вересні того самого року в Стрию. В грудні того ж року цю нову пластову частину затверджено й дано їй порядкове число два. Мабуть, можна без страху на велику помилку, встановити деякі дані про курінні ради й ними обраних старшин:

 Курінні Ради Генеральні Старшини (Штаб)
1925 р. Основуючі сходини у вересні в Стрию Володимир Ничай, провідник
1926 р. Перша Курінна Рада у вересні в Стрию Володимир Ничай, курінний, Володимир Ерденберґер, суддя, Володимир Калинович, писар, Осип Карачевський, підскарбій.
1927-1928 рр. По резиґнації курінного Ничая (виїзд до Кракова) Ярослав Рак, наказний курінний, Володимир Ерденберґер, суддя, Володимир Калинович, писар, Осип Карачевський, підскарбій.
1928 р. Друга Курінна Рада, 21 жовтня у Львові, в Академічному Домі Ярослав Рак, курінний, Володимир Ерденберґер, суддя, Осип Тюшка, писар, Степан Бандера, підскарбій.
1929 р. Третя Курінна Рада, 19 грудня у Львові, в Академічному Домі Ярослав Рак, отаман, Володимир Ерденберґер, генеральний суддя, Осип Тюшка, канцлер, Степан Бандера, генеральний підскарбій.
1930 р. Четверта Курінна Рада, 4 серпня на Маківці, біля цвинтаря УСС Гриць Барабаш, курінний отаман, Богдан Чехут, генеральний суддя, Ярослав Спольський, канцлер, Ярослав Петріна, підскарбій.
1930 р. По резиґнації отамана Гриця Барабаша Богдан Чехут, наказний отаман
1931 р. По звільненні Богдана Чехута Лев Сенишин, наказний отаман
1932 р П’ята Курінна Рада у Львові, в Академічному Домі Схвалено припинити діяльність, старшини не обрано.

На другій Генеральній Раді Загону, яка відбулася 21 жовтня 1928 року, обрано Степана Охримовича Осавулом (згодом цю назву змінено на Січовий Дід), тобто найвищим авторитетом Загону впродовж цілого життя.
Степан Охримович належав до людей які народжуються, якщо не раз на сторіччя, то напевно раз на ґенерацію. За словами Січового Діда - II, Богдана Чехута, які висловлюють спільну опінію членів Загону, “вплив Степана Охримовича на членів Загону був просто гіпнотизуючий”. Без ніякого сумніву він під оглядом інтелектуальним, так і щодо характеру і вдачі не мав рівного в своїм оточенні й своїм поколінні. Народився 18 вересня 1905 р. Походив зі старого священичого роду, який видав визначних діячів: політиків, публіцистів і вчених. Був сином пароха Завадова на Стрийщині, в якім виховувався і жив до смерти. Перебуваючи у Львові на студіях, став членом старшопластунського куреня “Лісові Чорти”. На початку 1928 р. перейшов до Загону й це стало переломовою подією в історії Загону.
Він запропонував змінити назву куреня ім. полк. І. Богуна на Загін “Червона Калина” й перейменувати команду на “Штаб Загону”, щоб нав’язати Загін до традицій збройної визвольної боротьби.
Був основником ОУН і водночас, за словами Начального Пластуна Северина Левицького “бажав оформити Пласт у глибоко ідейну і вартісну організацію”. Часто перебував у в’язниці, а останньо був арештований в пластовій домівці в Стрию у квітні 1930 р. у зв’язку з арештом Юліяна Гошовського, який розвозив запрошення на посвячення прапора Загону й водночас журнал “Сурму”. Пошкоджене у в’язницях здоров’я довело до його передчасного звільнення з ув’язнення і до трагічно передчасної смерти на 26-му році життя (на самий Великдень 10 квітня 1931 р.). Смерть ця разом із забороною Пласту у вересні попереднього року призвела до кризи в Загоні, а згодом і до припинення його діяльности.
Розв’язання Пласту і смерть Степана Охримовича застали Загін у несприятливих умовах. Раніша активність Загону послабилася. Хоч удержалося дружнє товариське співжиття і збірна активність у межах інших легальних товариств, зокрема, у Львові в Товаристві Наукових Викладів і студентських організаціях, та раніша пластова діяльність припинилася. Та все ж упродовж перших двох років Загін існував нелеґально й не мав наміру ліквідуватися, шукаючи нових доріг і засобів своєї активности. Значна частина членів Загону з раніших частин належала до ОУН, вміючи погоджувати свою подвійну активність і льояльність до обох організацій. Та з часом вони почали схилятися до погляду про доцільність збірного переходу членів Загону в підпілля ОУН, що зумовлювало труднощі у погодженні стилю пластової активности з вимогами конспірації, якої вимагала нелеґальність Пласту. “На цю тему було безліч балачок, навіть дуже гострих”, пише в своїх споминах Б. Чехут – “Все більше актуальною ставала справа дальшого існування Загону. В тій справі скликано Раду Загону 1932р. На цій Раді винесено постанову про розв’язання Загону. З правної точки погляду була ця постанова незгідна з “Вольностями й Привілеями” Загону, бож Загін може розв’язати тільки Рада “червоних” (постійних членів) в присутності Осавула (Січового Діда). А тим часом Осавул (Степан Охримович) помер, а наказний (Богдан Чехут) був неприсутній через конфінування. В Раді брали участь “зелені” (тимчасові члени), однак, незважаючи на ці неформальності, ніхто не протестував, і Загін перестав існувати”. Стільки написав Б. Чехут. Тут потрібно вияснити, що поділ думок між членами Загону не виник на тлі протиставлення двох організацій, як це могло бути в інших середовищах, але в площині проблеми існування обох, як раніше. Йшло про збереження “статус-кво” в умовах підпілля. Обидві групи доцінювали вагу як пластового виховання молоді, так конечности продовжування визвольної боротьби з окупантом. Адже в Пласті, в той час, було вже велике число старших пластунів, а то й сеньйорів.

Не знаємо точного часу, коли ця Рада відбулася, хто на ній був і як пройшли наради. На мій погляд було це неправне розв’язання Загону, а фактичне припинення його діяльности. За цим промовляє факт спонтанного відновлення діяльности Загону по закінченні війни й постійне нав’язування до живого минулого Загону. Не слід забути, що навіть Степан Бандера заявив своє членство в Загоні та до своєї смерти залишався в ньому і підтримував зв’язок. І після цієї Ради члени Загону зберегли духовий зв’язок з пластовим рухом, - дехто лише придержуючись пластових засад у житті, ставши членом кооперативи “Пласт” та передплачуючи журнал “Вогні” й беручи участь у щорічних зустрічах на Маківці тощо, а деякі активно, як основник і чільний член Загону, Євген Юлій Пеленський, який був редактором “Вогнів”, що їх видавав нелегальний Пластовий Центр у Львові. Ще пригадаймо, що у 1931 р. існував Пласт у Кракові під проводом Ярослава Падоха, а в 1932 р. члена Загону Гриця Кухара і був зліквідований щойно у 1934 р., що відзначає проф. С. Левицький у своїй часто згадуваній книжці.

Можна думати, що число цих членів Загону, які активно співпрацювали з Пластовим Центром було б значно збільшилося, якби Центр, з невідомих причин, зовсім не залишив Стрийщини поза своєю увагою. Це тим дивніше, що стрийський Пласт, як уже було згадано, був другим по львівськім, щодо часу постання й чисельності членства і, можна думати, - його активности; а комунікація поміж обома містами була дуже догідна.
Після “пацифікації”, розв’язання Пласту й ряду інших українських установ, як реакція, прийшов сильніший і безоглядний спротив проти польського займанця, яким керував передовсім член Загону, крайовий провідник ОУН Степан Бандера. Вбивство польського міністра внутрішніх справ ген. Б. Пєрацького 15 червня 1934 р., відповідального за “пацифікацію”, а після того процес Бандери, в якому на лаві обвинувачених засів також Ярослав Рак (а ув’язненими у цій справі були ще Я. Спольський і О.Савчинський), загострили боротьбу та її засоби до крайніх меж. Цю гостру напруженість в 1939 р. перервала німецьке - польська, а з 1941 р. нова світова війна. Окупація більшости західноукраїнських земель (перша й друга) большевиками створили потребу боротьби на три, згодом на два фронти. Жорстока війна принесла жахливі жертви. Відданість членів Загону, вихованих на пластових засадах та загартованих у пластовій службі, найбільш точно, й, водночас найбільш трагічно, виявлена в переліку тих, які полягли на всіх трьох фронтах своєї Батьківщини. Ні один з них не прожив навіть 50 років життя!