Історія - Рідними плаями: У вирі боротьби

У вирі боротьби
Володимир Ерденбергер

Революційна діяльність братчиків Загону перейшла вже до історії. Про неї можуть свідчити спомини особистих свідків, як і автори мемуарів. Тоді братчики працювали як революціонери, карались по тюремних казармах, концтаборах і гинули на полі слави в одвертій боротьбі УПА проти всіх окупантів українських земель.

Коли йти в хронологічному порядку, то першою жертвою у цьому довжезному ряді був Осип Ґіба, який після військового вишколу у польській армії з наказу проводу навчає воєнної штуки других. Згинув розірваний гранатою під час одної з показових лекцій на периферіях Стрия 1930 р. Вже наступного року (1931) відходить у вічність Степан Охримович – “Охрим” на 26 - му році життя у перший день світлого Великодня. Невіджалувана втрата для Загону і широкої громади, - основоположник і вчитель світогляду нового бойового українського покоління, один з маршалів відродженої національної революції. Очолював виховний сектор в ОУН. Пластун з крові і кості, творець духа і змісту Загону. Набавився туберкульози кости під час побуту у зимних кам’яних келіях польських тюрем. Брав участь в обидвох таборах Загону 1929 і 1930 роках. Мимо відкритої рани на бедрі спливаючої нагноєнням, яку перев’язував щоденно під час постоїв, він із самозапереченням себе йшов дальше, щоб на чеській границі з другими братчиками перебрати нелеґальну літературу і перепачкувати її вглиб краю. А вже рік пізніше не було його поміж нами.

Репресії і переслідування мирного населення Галичини, які після 10-річної польської окупації не маліли, а більшали з кожним роком, були причиною відплатних акцій, спершу УВО, а відтак ОУН. Виконувано “екси”, - горіли маєтки і стирти польських поміщиків, щоб відстрашити польських колоністів, які субсидовані урядом, котилися широким руслом і заливали українські землі Галичини і Волині. Бойкот розписаних виборів до польського Сойму викликав реакцію уряду у формі злопам’ятної “пацифікації”, в часі якої нищено безпощадно культурні надбання українського народу: “Просвіти” і кооперації, а тисячі селян та інтелігенції побиті польською поліцією і військовими відділами каралися в переповнених тюрмах без судового слідства і актів обвинувачення. В заплату за намагання розбити єдність українського фронту у виборах, при проголошенні бойкоту, виконано успішно атентат на міністра Б. Пєрацкого 15 червня 1934 року у серці польської держави, її столиці Варшаві. Виконав його бойовик Григорій Мацейко. Поміж засудженими членами ОУН було двох братчиків Загону: Степан Бандера - крайовий провідник ОУН, який видав наказ вбити Пєрацкого, засуджений на кару смерти (пізніше замінену на досмертну тюрму) і Ярослав Рак за те, що брав участь у перехованні атентатчика Мацейка і переведенні його через границю, засуджений на 12 літ тюрми. Оба звільнені з вибухом війни Німеччини з Польщею 1939 року.

Зимою 1938 року братчики Гриць Гасин і Осип Карачевський разом з іншими патріотами подалися в Карпатську Україну брати участь у будуванні самостійної держави і боронити її перед ворогом. Гасин загинув несподівано від пострілів приграничної польської сторожі, а Карачевський перейшов щасливо границю і боровся в рядах Карпатської Січі під псевдом сотника “Свобода”.

Недалеко Вінер - Нойштадт у Долішній Австрії в селі Зауберсдорфі знаходився ще перед початком німецько - польської війни засекречений збірний вишкільний пункт для членів ОУН, в якому господарським управителем був між іншим з 1939 року братчик Олекса Гасин. Тимчасово теж був Осип Карачевський, який в одному із боїв попав до мадярського полону і лише завдяки тому, що вдавав німця уникнув смерти і був виданий німцям осінню 1938 року. Він відбув шестимісячний старшинський вишкіл і став Інструктором у популярно знаному “Українському Легіоні”, а офіційно “Дружини Українських Націоналістів” біля Відня в Австрії. Там зорганізовано два курені біля 600 хлопців. Перший курінь був під командою “Свободи”.

На початку німецьке - польської війни Леґіон марширував з полудневою німецькою армією через Словаччину на Польщу. В цьому часі вдалося йому врятувати від розстрілу групу селян у селі Команчі, підступно представлених німцям, як польських диверсантів. Коли німці віддали Галичину СССР, згідно договору Молотов - Рібентроп, німецька армія відійшла поза ріку Сян, “Свободі” доручено ліквідувати розбитки польської армії, яка пробивалася через Лемківщину на Словаччину в напрямі на Мадярщину. Згодом Леґіон перейшов до Криниці і частинно до Закопаного, де їх в грудні 1939 року роззброєно і демобілізовано. Несповнилися тоді мрії братчика Осипа на чолі українських військових відділів вмаршувати до столичного міста Львова.

На так званій першій еміґрації у Кракові, по упадку Польщі 1939 року, зібралося біля 20 - ти “червонокалинників”. Останнім прибув Степан Новицький – “Спец” щойно у січні 1941 року. Зі собою припровадив двох дівчат і двох хлопців, членів ОУН. Припізнився він тому, що під час німецько - польської війни був комендантом відділу партизан зі ступенем чотаря і зводив успішні бої в околицях Оряви, Корчина і Синевідська - Вижнього, Скільського повіту. Околиці ті були йому добре знайомі з часів табору Загону в Крушельниці.

ОУН підготовлялася до створення майбутнього українського війська, бо провід ОУН не вірив у довготривалу приязнь двох крайньо -протилежних політичних напрямків - німецького нацизму і московського комунізму. На курсі нижчих старшин, що його очолював полковник Роман Сушко, Новицький – “Спец” був одним із викладачів. Відтак, він став учасником курсу для командирів більшими одиницями, до дивізії включно. Курсантами були також братчики Олекса Гасин, пізніший шеф генерального штабу УПА і Осип Карачевський.

Зближався червень 1941 року. З Кракова таємно зникали люди в поході на схід, а в Кракові йшли невпинні наради українських політичних діячів, яке становище зайняти, коли прийде слушний час. Степан Бандера і очолювана ним революційна ОУН стояла за невідступне відстоювання державної незалежности. 22 червня 1941 року досвіта загуркотіли танки і зашуміли літаки, віджили надії українців по обидвох боках Сяну. Українські військові частини, дарма, що у німецьких мундирах, із синьо - жовтими стрічками вмаршували до Львова під проводом сотника Романа Шухевича, пізнішого головного командира УПА генерала “Чупринки”. Поміж одушевленими львів’янами, які вітали їх, були і наші братчики - Лев Сенишин – “Факір” і Ярослав Спольський – “Майлянд”.

Тоді - то сповнилися мрії Степана Бандери, який уважав, що ОУН мусить взяти на себе відповідальність і обов’язок відстояти перед світом і перед ворогом право на волю українського народу. Завершилася його довгими роками ведена революційна діяльність, якій він присвячував час від юнацьких гімназійних років, почавши. 30-го червня 1941 року проголошено у Львові відновлення української державності.

“Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України...”.
Були це світлі дні для Загону. Ряд братчиків взяли участь у творенні Тимчасового Українського Державного Правління (УДП), що його, на пропозицію Степана Бандери, очолив Ярослав Стецько. Ними були: Дмитро Яців - державний секретар Міністерства народної господарки, Олекса Гасин - один із заступників Міністра оборони, Гриць Барабаш - посол до Румунії, Олександер Бандера - посол до Італії, Ярослав Спольський - член львівського управління.
Не всім, однак, довелося дочекати тої радісної хвилини. Під тягарем великих втрат додолу похилилася “Червона Калина”. Відступаючи окупанти, спершу польські, а відтак большевицькі у роках 1939 і 1941 залишили у тюремних казематах всіх міст галицької України гори помордованих. У 1939 році загинув братчик Петро Салдан (20 років), а в 1941 році - Степан Чехут (28 років), Осип Грицак (34 роки), Володимир Калинович (33 роки), Гриць Кухар (ЗО років), а в Моршинських лісах, біля Стрия, відступаючи більшовики розстріляли братів Петра (31 рік) і Ярему (29 років) Савчинських.
У 1943 році, внаслідок побоїв у спеціяльній тюрмі гестапо в Берліні, помер братчик Іван Стефанків тиждень після звільнення.

Недовго тішилися волею і інші братчики. Степана Бандеру арештовано вже 5 липня 1941 року ще заки дістався до Львова і перевезено до Берліна. Там, по кількох тижнях звільнено під поліційний нагляд. Вдруге арештовано його в Берліні 15 вересня 1941 року і перевезено до концтабору в Саксенгавзен. В цьому концтаборі, в ізоляторі в той час вже перебували інші члени ОУН, а між ними братчик Осип Тюшка – “Пінка”.
Більшість членів українського державного правління замордувало ґестапо у концтаборі в Авшвіці, серед яких братчики Загону: Дмитро Яців (33 роки), Олекса Бандера (31 рік). Двом дальшим членам уряду - братчикам Олексі Гасинові і Грицеві Барабашеві вдалося уникнути арешту переходом у підпілля. У концтаборі Гіссен біля Гамбурга 1945 року напередодні вступу американської армії замордовано Осипа Карачевського - “Свободу” (36 років). Того самого року замордовано на рідних землях братчика о. Михайла Грищишина (35 років), який залишився, щоб сповняти обов’язки священика у Скільському повіті.

Коли ситуація на всіх фронтах почала бути для Німеччини настільки грізною, і її програш ставав щораз очевиднішим, німецький уряд змінив свою дотеперішню політику відносно ОУН. 28 вересня 1944р. звільнено з концтаборів Степана Бандеру, Ярослава Отецька, а відтак і інших членів ОУН, щоб почати з ними переговори, які від німецького уряду вів Гімлєр зі своїм штабом.

УДП і ОУН відкинули можливість будь-якої співпраці, уважаючи неможливим співдіяти з народовбивцями українського народу, з варварами, які котилися нестримно у провалля тотальної поразки. В часі бомбардування Берліна Степанові Бандері і Ярославові Стецькові вдалося втекти з-під нагляду гестапо в Берліні і переховатися спершу у Ваймарі, а відтак у Відні й Інсбруку, аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 року.
Бої УПА, зорганізовані і ведені під прапором генерал-хорунжого Романа Шухевича – “Чупринки”, пластуна - “чорноморця”, обіймають роки 1942-1951. Щойно в 1946 році Захід довідався про жорстокі методи, якими Москва в союзі з комуністичними Польщею і Чехословаччиною поборювали цей всенародний, революційно-визвольний рух, що поширився майже на всі українські землі, від рейдуючих відділів УПА, що з доручення проводу ОУН пробивалися через ворожі терени до Баварії й Австрії.

У тих боях проти окупантів братчики Загону брали активну участь. Полковник УПА Олекса Гасин, як шеф генерального штабу УПА, стояв поруч “Тараса Чупринки” аж до своєї смерти в 1949 році. У жовтні 1944 року в околицях Равщини згинув у бою майор УПА Степан  Новицький  - “Спец” (42 роки) - військовий інспектор штабу УПА - Захід. В бою під селом Семечинове згинули у 1941 році братчики  Остап Каратницький (37 років) і Теодозій Охримович (37 років).
Поміж останніми, який загинув з рук московських вбивців, був Степан Бандера – “Баба”. Виконавцем злочину КҐБ був ренеґат - агент КҐБ Богдан Сташинський. На процесі в Карльсруге він признався до двох вбивств - Ребета і Бандери, що їх виконав невідомою до того часу зброєю - ціянідною пістолею, спроектованою і виготовленою в Луб’янці, централі КҐБ. Офіційно констатовано смерть як наслідок серцевого удару. П’ять разів були спроби вбити Бандеру, але всі не мали успіху. За шостим разом провідник ОУН загинув у Мюнхені 15 жовтня 1959 року на 50 - му році життя.

Степан Бандера, беззаперечно, найбільша постать серед українців нашого часу. Його ім’я викликало захоплення серед народу, про нього співали пісні, розказували леґенди, з його ім’ям на устах йшли в бій і вмирали тисячі українських патріотів. Він був символом героїчної боротьби українського народу під час Другої світової війни і після неї, аж до наших днів. Провідництво Бандери було загальновизнане. Понад партійними розходженнями було одне-єдине - Україна! Велич його особистости передусім збагнули ті, які стоять у безперервних змаганнях за волю.
Так трагічно закінчилась історія першої доби існування Загону “Червона Калина”.