Загiн «Червона калина»

«Коли у путь, коли путь, коли у путь сурма покличе!..» Мотив цієї старої пластової пісні не покидає мене вже три тижні. Але тільки зараз, коли перестали нити ноги, зійшли синці на руках від наплічника, я можу спокійно пригадати, де був, що бачив і що робив у мандрівці Карпатами з майже двома десятками наших братчиків з ЧК.

«Климе, ти йдеш з нами?»- запитав одного травневого вечора кошовий Ігор. «Так», - майже не вагаючись відповів я. І додав: «А куди?» Тут я подумки згадав, що вже двічі у минулі роки обіцяв, але так і не зібрався приєднатися до товариства на мандрівку зимовими чи літніми Карпатами. «Напевне сказати не можу, але Роман Чернишов знає, - відповів на моє запитання кошовий. – Одним словом, невдовзі тобі пришлють інформації, куди ми мандруємо. І це - Карпати».

Востаннє ходив я горами років вісімнадцять тому. Внутрішньо був готовий знову, чому б і ні. Не врахував я, щоправда, того, що стан мого тіла був вже не той, що тоді. Але про це далі.

Наплічник склався за годину. Ось вже і п’ятниця, все готове. Допиваю останній на найближчі п’ять днів чай у своїй домівці. А надворі - лихий знак. Небеса готували справжню стихію – півнеба з південного-сходу стало синьо-чорним, а з протилежного боку півнеба світилося мирним призахіднім сонечком. За якусь мить вітер накрив місто клубами пилу і вдарив грім. Під струменями води і шквалу з тополь перед будинком полетіли і впали на дорогу слабші гілки, автівки як скажені намагалися швидше дістатися гаражів та стоянок. Бив грім, блискало і небеса відкрилися. «Ми зібралися у гори у час нового Всесвітнього потопу», - подумав я. Такої грози я не бачив відтоді, як ще був малих хлопцем. «Парасолі не беру», - вирішив, накинув куртку і ступив за поріг.

Залізничний вокзал весь блищав, вимитий нічною грозою. Наш потяг мав вже рушати за кілька хвилини до півночі. Але Романа і кошового Ігора ще не було. Квитки, до речі, у них. Я, Краб, Ігор Шийко, Ростик Аркадьєв чекали. Провідниця вже звичним рухом зібралася підіймати східці до вагону. Але диво таки сталося. ВОНИ прибули лисячим бігом. Від таксівки. Гордо сказали, що долетіли на залізничний вокзал з Оболоні за 12 хвилин і це рекорд Києва.

У Львові і Стрию до нас долучилися ще братчики…

Карпати завжди для мене виринають несподівано, ніби з-за наступного повороту, з-за наступного мосту. Після трьох тунелів, найдовшим з яких потяг стукотів трохи більше трьох хвилин, ми зупинилися у Воловці. Тут вже гарно, особливо після Києва. Повітря, принаймні, чистіше. А ось ціни у місцевій крамничці біля вокзалу, де ми купили хліба і води, мало різнилися від столичних. Літрова пляшка мінеральної майже 5 грн. А довкола у горах тієї води – пий не хочу.

Не сподобалася мені темна хмаринка, яка стала над масивом Боржава.

- Нам туди, - кивнув у бік гори головою наш провідник, безстрашний і довгоногий Ромко. – Почнемо від водоспаду Шипіт, - закінчив він і траснув дверима міні-буса.

Ще 20 хвилин їзди у бусі довкола якихось гір і річечок, як на мене, не прояснили картини нашої мандрівки. Але стало на душі мирно, коли побачив цей знаменитий Шипіт. Він справді шепоче, може каже, не йдіть від мене, а може навпаки – жене від себе. Що кому вчувається.

Змірявши височеньку гору поглядом, статечний Краб резонно зауважив: «Чому б не піднятися на хребет витягом? Усього 20 гривень і ти вже на горі.» Але відчувши, що зараз почнуть глузувати з таких мандрівників, він закинув наплічника і взяв у кожну руку по палиці, що дуже схожі на ті, з якими спускаються на лещатах. Це – нинішній аналог пластової палиці, пояснив Юрко.

Але тут стало відомо, що провідник, наш гірський вовк і сокіл в одній особі, не має мапи маршруту. Зрештою, хіба справжні мандрівники беруть якісь мапи, коли ти знаєш шлях із зав’язаними очима? Проте молодший Шийко для певності перекопіював собі на фотокамеру мапу у якогось з менш досвідчених туристів, що були з маршрутами чи не всіх долів та горів Карпат.

Ну - рушили. Ромко вирішив йти навпростець, під гору, схил якої мав від 30 до 50 стіп. У деяких місцях доводилося чіплятися руками за кущі чи корені смерек, щоб не сповзти назад до Шипоту. Позаду всіх йшов Андрій Скраль, який прилетів щойно з Америки. Він казав, що допомагатиме тим, хто відстає, але насправді пильнував, щоб ніхто не втік з мандрівки. Я відчував це. Але це моя приватна думка.

Крок за кроком ми піднімалися дедалі вище. Проте нам таки не пощастило того першого дня. Ледь пролізли через ліс і вийшли на чудову галявинку з афенами (то так місцеві чорниці називають), як полив дощ. Грім, здавалося, гуркоче на верхівках смерек над нами. Мокрі всі стали за півгодини. Не рятували нас ні модні й дорогі туристичні куртки, ні прості накидки з поліетилену. Не було ради, стояли і перечікували дощ. Під спогади і розмови про майбутнє СВТ перекусили канапками і ковтнули по ложці коньяку. Не більше, а так, щоб не застудитися. За дві години почало сутеніти, гроза не вщухала, і наш слідопит Ромко дав команду спускатися назад до водоспаду. І знову тією ж дорогою, без стежок, навпрошки. Навіть дикі звірі стежками ходять, їй Богу.

Коли ми знову стали до знимки біля водоспаду, я вже був мокрий не від дощу, а від поту. Ноги тремтіли, тіло просило канапи і гарячої вечері. З цим не забарилися. У найближчій колибі на газових примусах зготували локшину, чай. Одним словом, перший день вдався. Згадувати філософську бесіду після вечері з одним із приблукалих «філософів» не хочеться. Диспут міг закінчитися не у стилі буддійських монахів, а так, як то буває в українських сільських клубах.

Моє слізне сеніорське прохання знайти на ніч суху хату старшопластунське товариство рішуче відкинуло, щоправда не без певних вагань. Але який був чудовий ранок наступного дня! Мене розбудили дзвіночки, як то мають корови на пасовищі. Подумав, що селяни женуть худобу. Висунув голову з намету і … побачив коней. Різної масті. У густому тумані теплого червневого ранку вони були ніби з іншого світу, свіжі, сильні, спокійні. Дінь-дзінь, дзелень-дзелень… І так само розтанули у тому молоці туману, як і виринули з нього. Залишалося одне – вийти і вмитися росою. А Ромчик вже ласував чорницями і планував для нас нові випробування.

Коли після сніданку ми вирушили вгору стежкою вздовж річки, то виявилося, що поруч ще декілька таборів. Це були люди, що практикують різні методи медитацій і платять гроші, щоб їм допомогли знайти відповідь на вічні питання «Як і для чого жити?». Їх, як правило, не знаходять, ці відповіді. Але час при цьому проводять файно. Я їм позаздрив – їх ніхто не гнав у гори в шаленому темпі.

Андрій Скраль знову зайняв місце останнього у лаві, щоб «дострілювати» тих, хто відстане. Через півтори години ходи, смерековий ліс замінили полонини, потім чорничні галявини. Очевидно, літо не було врожайним цього року, ягід ми не наїлися. (Хоч це рекламувалося нашим поводирем і натхненником перед поїздкою!) Я почав втомлюватися частіше. А молоді наші спортовці побігли так прудко вперед, що можна було подумати, там попереду дівчата і пиво  Але там були тільки вітер, джерела і вічні зелені гори. Краса несказанна.

Ну хто скаже, що на Боржаві нічого цікавого? Для мене тут найцікавішими були усе таки люди: львівські, київські, рускоязичниє, та україномовні, а ще ми здибали чехів. Чим відрізняються наші Карпати від їхніх Татр вияснити не встигли. Після короткого відпочинку і довгої фото сесії надійшла команда – «Вперед і вниз!» - до Воловця. Ромчик побачив хмару, яка поволі розверталася на нас і вже виливала свої нутрощі на гори кілометрів 5 перед нами. Тут для мене почався найважчий етап. Йти униз виявилося складніше, ніж угору. Я намагався мужньо не видавати тремтіння у колінах. Але біля закинутої локаційної станції на прохання друга Сергія з Рівного віддав йому свій наплічник. Я лише потім зрозумів, навіщо він насправді його взяв. Ні, не тому, що я втомився і відставав, а тому, що там була фляга з водою. Ось чому!

Були і сумні враження від краєвидів довкола. Стільки пластикових пляшок, паперу я не сподівався побачити у цих горах. Особливо вражала така картина на берегах потоків біля сіл та містечок. Коли в Україні буде криза з пластиком, то ми ходитимемо у ліс по пляшки, як зараз по гриби. І здаватимемо їх на пункти приймання тари за гроші. А ще було дивно, що ліси довкола Воловця масово всихають, і їх зрізують. Як пояснив один лісоруб, це все через якогось жука-короїда, якого тут не було раніше. Але є і прагматичніше пояснення – вирубка лісу заборонена, тільки чистка. Тож спритники навмисне щось роблять з лісом, щоб він всихав, а потім легко отримати дозвіл на вирубку засохлої ділянки.

Монотонний спуск з гір до Воловця не покращив настрій. Дощ не вщухав, під ногами розмокла глина, спина мокра, але вільна. Мій наплічник на інших плечах. Залишалося тільки швидше переставляти ноги і перестрибувати через дощові потічки, що збігали з шумом кудись униз…

Ну ось і Воловець. Місцевий люд дивися на нас як на пришельців. Але воду і соки у крамниці продавали. Ми ледь встигли на електричку до Славська, де чекала наша славна оселя з теплою водою і кавою, якої я вже не бачив три дні.

Після ночі на оселі, нас чекала кульмінація мандрівки – заприсяження до компутових трьох посполитих братчиків – Ігоря Шийка, Андрія Скраля та Андрія Боднарчука.

Щоб зберегти сили на церемонію і виграти час, домовилися у Славську за вантажівку – ГАЗ 66. Потужна машина радянського періоду, якою у Карпатах тільки і їздити. Ми нею навіть обігнали кабріолет і два Мерси!! Їхні колеса просто не могли долати вибоїни на швидкості 60 км на годину. А наш ГАЗ йшов, як танк. Але всю свою перевагу він показав вже на Маківці. Дряпався такими висотами, що я вже був ладен вистрибнути з кузова машини. Мені здавалося, що вона перекинеться… Братчиків це дуже тішило і веселило.

Церемонія заприсяження. Я тут вже вдруге на такій події. Але завжди зворушувало це місце. Могили січовиків, меморіал дає тобі час задуматися, для чого ти живеш, чи любиш ти цю землю, країну? Таку недосконалу, з корумпованою владою, нещирою і часом відверто ворожою до свого народу, діди якого боролися за ці гори і доли до останнього подиху.

Нові компутові щиро заприсяглися ділити усі радощі та невигоди калиняцького життя спільно з товариством. Підтвердженням цього є їхні щасливі обличчя на знимках. З тим і закінчили, а після молитви спустилися з Маківки і весело пообідали, чим Бог послав того дня. А Бог послав нам того дня Шийка-старшого, який у своїй автівці привіз трохи припасів – ковбаски, городини і всякої всячини, щоб товариство не охляло геть після довгих мандрів Боржавою і Маківкою.

Все було чудово. Я готовий повторити ці дні ще не раз. Ось, здається, вже і синці зійшли на ліктях та колінах.

Клим

Липень 2009 р.Б.

Коли у путь...